­Поділіться новиною

Будь ласка, заповніть всі обов'язкові поля.
Я згоден з вашими правилами і умовами
Відправляючи цю форму, ви приймаєте нашу політику конфіденційності.
captcha
Перезавантажити
Поділитись новиною
П'ятниця, 25 травня 2018
-------------------------------
 
Ми на Facebook
 
<< < липня 2017 > >>
пн вт ср чт пт сб нд
          1 2
3 4 5 7 8 9
10 11 12 13 14 15 16
17 18 19 20 21 22 23
24 25 26 27 28 29 30
31            

Останні приватні оголошення

Краще ставити новий будинок зрання і навесні на рівному, на відсонні і на цілині — непорушеній землі, де тверде місце. Здавна існувало повір’я, що на межі, на бузині, на роздоріжжі, на могилі, на току не можна ставити хати, бо не буде спокою.

У повоєнні роки багатьом людям доводилося відновлювати, або хоча б ремонтувати понівечені хати. Зводити нове житло надумався і Петро Гордійович. На його рідній сільській вулиці проживала рідня, тож довго не роздумував, а вирішив зі своєю молодою дружиною тут осісти. Поміж рядами хат вибрав пустир та й почав стягувати будматеріали.

— Може б ти, Петре, не будувався тут, — спробував переконати його двоюрідний брат Іван. — Сам знаєш, скільки сюди в голодовку померлих страждальців-односельців звозили. На цьому місці їхня могила. Досі страшно навіть згадувати.

— Та знаю, знаю, — відповів Петро. — Не повчай. А місця змінювати не буду, бо давно на це задивлявся. Он і город гарний тут матимемо, і родичі поряд. Та й не вірю я в усі ті забобони. І ти не вір, не уподібнюйся бабам.

Недарма по-батькові Гордійович, Петро був самолюбивим і самовпевненим. Нікого не послухав, збудував хату, де захотів. Зажили у новому світлому будинку ніби й щасливо з молодою дружиною Євдокією. За роботою не помічали, як рік за роком, а там і десятиліття спливали. Народилося у них п’ятеро діток — троє синів-красенів і дві доньки. Дружні всі були. Довколишня малеча прибігала на подвір’я гратися.

Багато мороки з малими дітьми, аби де не всунулися. Але в цій сім’ї нещастя почали підстерігати дітей значно пізніше. Страшну звістку принесли сусіди до хати про те, що привалило брилою піску сина Віталія. Трагедія сталася раптово, так що не було жодних шансів врятувати юнака.

Аж почорніли з лиця батько й мати, коли віддавали сирій землі ясного травневого дня свого сина, що тільки-тільки починав самостійне життя. Горе застелило все довкола.

Люди вірять, коли виносять з подвір’я померлого, треба щільно закривати ворота, аби смерть не повернулася. Хтозна, чи так було у них, але батьки тоді ще не знали, що їх родинна трагедія ще тільки набирала обертів, що то лише початок страшного відліку.

Не пройшло й року після непоправної біди у кар’єрі, не встигла й трохи зарубцюватися батьківська душевна рана, коли з життя пішов так само дев’ятнадцятирічним інший зі старших синів.

Згодом ніби затихло, ніби потроху почало налагоджуватися в родині. Як водиться, у селі багато роботи, тож за нею намагалися менше думати про біди. Дві доньки й син Петра і Євдокії знайшли собі пару. Зіграли всім весілля, негучні, та все таки відзначили. В оселі знову почулися дитячі голоси — онуки пішли, раділи новоспечені дідусь з бабусею.

Настали дев’яності роки минулого століття, коли багатьом жилося сутужно. Особливо безгрошів’я відчували у сім’ї останнього з трьох синів Петра Гордійовича — Олексія. І він здався, не схотів долати труднощів, а покінчив життя самогубством… Молодий ще чоловік. Та звістка враз перекреслила все хороше, чим жила родина, повернувши немолодих вже батьків знов до безпросвітного горя.

За якийсь час не стало й доньки Світлани — раптова смерть внаслідок захворювання на грип. А вона ж ледь четвертий десяток літ розміняла. Посиротила батьків, залишила самих у світі діток.

Розгулялася біда на їхньому подвір’ї так, що вже й господарям на ньому тісно стало. Вже й односельці жахалися від таких новин, все частіше згадуючи, як спиняли Гордійовича, аби не ставив хати на неблагополучному місці. Господар змолоду зізнавався, що в Бога не вірує, та й мода тоді такою була. А там і зять, чоловік Світлани, відійшов у потойбічний світ.

Залишалися лиш онуки, які потребували зусиль і грошей. А з п’ятьох дітей — одна Марія. Довго не виходила заміж, але потім таки й вона створила власну сім’ю, де народилася донечка Аліна, втіха й радість батькам, дідусям і бабусям. Росла розумницею, слухняною. Марія все бажала їй братика народити або сестричку, так чоловік уперся, що більше їм дітей не треба.

— Не хоче зрозуміти мене, — бідкалася жінка кумі. — А так хотілося, щоб не сама доня залишалася після нас у цьому світі.

Не зогляділися, коли Аліна виросла, вступила навчатися у педагогічний інститут, працювати з дітками бажала. Одне затьмарювало батьківське щастя і надії — донька захворіла на цукровий діабет.

— Не журись, мамо, — вмовляла вона Марію, усміхаючись своєю чарівною посмішкою з ямочками на щоках і тулячись світлою кучерявою головою до матері. — З цією хворобою люди живуть, а я теж навчилася уколи ті щоденні робити.

— Та, може, й правда, так воно буде, — погоджувалася мати.

Були у них розмови і на більш сумні теми.

— До інших дівчат кавалери ходять, а мене обминають, — зізналася якось Аліна матері. — Знають, що хвора. Думають, що зі мною не може бути майбутнього…

Незважаючи на невиліковну хворобу, дівчина мала веселу вдачу, заряджала позитивом всіх довкола. Захоплювалася вишивкою, фотографією. Друзі запрошували її фотографувати весілля, інші заходи.

За якийсь час Аліна почала помічати, що у неї псується зір. Батьки забили тривогу, однак 27-річна донька швидко сліпнула. Не допомагало ні посилене лікування, ні гроші, ні молитви. Сповнена бажання радіти життю юнка згасала на очах, невдовзі вже й з ліжка не вставала. Всі зусилля її врятувати виявилися марними.

На похорон Аліни зійшлося все село, адже односельці її любили й шанували, попри молодий вік. Не стримував сліз батько, а мати, так вона й на ногах не могла встояти, медики кололи заспокійливе. Бабуся Дуня того горя вже не побачила, бо й сама встигла покинути цей грішний світ, натомість дідові Петру судився довгий вік, аби переживати втрату родини.

Коли перші грудки холодної землі падали на Алінину труну, люди шепталися між собою, хитаючи головами: «Хто ж наступний у цій родині відійде на той світ»?

Петро Гордійович, глава родини, прожив майже дев’яносто літ. Коли відчув, що пора й йому до дружини, дітей та онуків, колись невіруючий, попрохав прийти батюшку, аби висповідатися. Щось не давало йому спокою.

Його донька Марія часто буває на могилі доньки, а та дивиться з портрета на пам’ятнику, кучерява, вродлива. Допомагає жінка односельцям, бо трудиться соціальним працівником. А ще не втомлюється підтримувати племінників, які давно посиротіли. Це дає сили жити, не почуватися самотньою.

У батьковій хаті нині ніхто не проживає. Вона з гарним ремонтом, підведеним газом виставлена на продаж, однак покупців поки не трапляється.

Антоніна Долина

Актуальні новини

Субсидії по-новому

on 24 травня 2018

На який термін призначатиметься Субсидія для відшкодування витрат на оплату житлово-комунальних послуг призначається з місяця звернення за її призначенням на відповідний...

До уваги читачів!

on 23 травня 2018

Інформацію, опубліковану в газеті «Шполянські вісті» в №№ 96-97 від 23 листопада 2017 року під заголовком «В ТОВ «Маяк -...

ПриЄмно чи ПриЯмно? Шполянські дороги: скільки коштуватиме ремонт?

on 17 травня 2018

Нарікання на якість доріг нерідко можна почути не лише від водіїв, а й пішоходів. І хоча якість доріг у районі,...

Відтепер декларувати треба доходи всієї сім’ї

on 17 травня 2018

Відтепер отримувачі субсидій мають декларувати доходи всіх членів сім’ї, навіть тих, які зареєстровані за іншими адресами.“Мінсоцполітики з 1 травня 2018...

Як зараховується страховий пенсійний стаж

on 17 травня 2018

Коли нам виповнюється 60 років, ми, зазвичай, поспішаємо до Пенсійного фонду. Є необхідний стаж чи немає, працювали офіційно чи нелегально...

Україна – країна великих можливостей

on 17 травня 2018

Напевно, проблемами у житлово-комунальному господарстві у нашій державі вже нікого не здивуєш. Однак дивує, подекуди, халатне ставлення відповідальних за фонд...

Наводять «порядки», а кому з того користь?

on 08 травня 2018

Не перший тиждень свіжу ароматну випічку працівниця районного споживчого товариства реалізує не зі звичного зеленого намету на алеї біля ресторану...

Copyright © Офіційний сайт газети «Шполянські Вісті». Всі права захищено. При використанні наших публікацій посилання на «Шполянські Вісті» обов’язкове.