­Поділіться новиною

Будь ласка, заповніть всі обов'язкові поля.
Я згоден з вашими правилами і умовами
Відправляючи цю форму, ви приймаєте нашу політику конфіденційності.
captcha
Перезавантажити
Поділитись новиною
Вівторок, 23 квітня 2019
-------------------------------
 
Ми на Facebook
 
<< < січня 2019 > >>
пн вт ср чт пт сб нд
  1 2 3 4 5 6
7 8 9 10 11 13
14 15 16 17 18 19 20
21 22 23 24 25 26 27
28 29 30 31      

Сьогодні в усьому світі відзначається День визволення в’язнів нацистських концтаборів. На жаль, ми не знаємо точну кількість українців, які пройшли через жахи таборів гітлерівської Німеччини. Тисячі сімей по всій Україні й до сьогодні пам’ятають своїх рідних, яких жахлива війна закинула на чужину, відібрала юність і молодість.

У нашій родині мій батько Григорій Мефодійович Лепський, його сестра Олександра Мефодіївна Степова, сусідки Ганна Микитівна Бількевич та Марія Антонівна Петрова і моя дядина Валентина Гнатівна Євплова сповна відчули на собі хижий подих чужини, були остарбайтерами.

Валентина Гнатівна відійшла у вічність на початку березня у віці 93 років. На хрестику між датами її життя вмістилася ціла історія, «вишита червоними і чорними нитками». Історія звитяг і перемог, тяжкої праці і віри в світле майбутнє.

Точної дати свого народження Валя не знала. Казала, що день народження святкували на Варки (17 грудня), але в паспорті значилося – 19 лютого 1926 року.

Її батько, житель Терешок Гнат Ховко з діда-прадіда був хліборобом. Любив землю, з нею пов’язував свої мрії на майбутнє. Рано залишився сам з маленькою донькою на руках, бо дружина не хотіла все життя гнути спину й подалася шукати кращої долі, коли доньці виповнилося всього 9 місяців. Тато любив доньку, важко працюючи, намагався забезпечити її усім необхідним.

Та ось «лінія партії» повернула на колективізацію з гаслом «знищити куркуля як клас». І пішло – поїхало. Активісти, здебільшого комсомольці, займалися розкуркуленням. Валентина Гнатівна згадувала: «Батька надзвичайно вразило те, що його прийшли розкуркулювати хрещеники, яких він тримав перед Хрестом, даючи обітницю стати їм другим батьком. Та вони не стали для батька синами…»

Забирали все, що потрапляло на очі — корови, свині, речі домашнього вжитку. В погребі навіть кваснину виливали, а діжечки забирали. А потім те ганчір’я, яке відібрали, гнило на подвір’ях активістів, бо не було де зберігати.

Мачуха Валентини тужила за предметами побуту, а дівчинка – за плюшевим зайчиком, яким тепер гралася сусідка. Валя не могла второпати, чому її іграшка тепер належить не їй. Та це було не найбільше лихо. Страшне було попереду.

Голова комуни тихенько повідомив усім розкуркуленим, щоб тікали з села, бо «приїде НКВД і вас всіх забере». Зібрав Гнат нехитрі пожитки, зайшов за двоюрідним братом Іваном.

— Пішли, Іване, приїдуть уночі забирати нас.

— Нікуди, Гнате, я не піду. Все, що в мене було, забрали вже. Залишилась порожня хата і голодні діти.

Тож подався Гнат сам переховуватись аж на Донбас. А Івана як забрали, то більше його ніхто не бачив. Казали, що розстріляли чи то в Товмацькому чи Звенигородському лісі.

А Гната шукали. До хати прийшли люди в чорному і заперли дівчинку в нетопленій хаті, з надією, що Гнат повернеться. Та чоловік був уже далеко, а добрі сусіди забрали і переховували мачуху й маленьку полонянку. Скоро за Валю забули. А через сім років повернувся й батько до рідного порогу. Блідий, безсилий і постарілий. Був ще за віком молодий, а виглядав, як старий дід. Полежав на печі кілька місяців і помер.

Валя підростала, була не з боязливого десятка. Діти дражнили «куркулькою», то вона одному синяка поставила, іншому, то де образливе слово й поділось.

Невдовзі почалася війна. Німці в селі не стояли, але діяла управа, де нові господарі заводили нові порядки. Валю управитель примітив відразу – струнка, метка, чорноока. «Будеш прислугою!», — сказав. «Не буду!» — коротко відповіла. «Не будеш – до молотарки!» Робота непосильна й для дужих чоловіків, а для 15-річної дівчинки – й поготів. Згодом всіх дівчаток зібрали й відправили в бурякорадгосп. Не знали вони, що формують групи для відправки до Німеччини. Жахлива то була поїздка, не любила її згадувати Валентина Гнатівна…

З червня 1943 року по травень 1945 року працювала вона на примусових роботах у Німеччині на військовому заводі Zieh – und Stanzwerk. Хазяйка цеху помітила здібну і вправну дівчину, яка до всього ще й швидко вивчила німецьку мову. Іноді забирала її допомагати у кафе, де Валя швидко навчилася готувати, а її «штрайх кухон» («посипаний пиріг») став шедевром родинних застіль.

Праця на заводі, де виробляли патрони, вимагала точності і уважності, не обходилося й без стусанів. А печаль за рідною Україною додавала розпачу. З надією остарбайтери поглядали на небо, де все частіше з’являлися літаки радянської армії.

І ось день визволення настав. Частину Німеччини, куди потрапила Валя, визволили американські війська. Після встановлення імені і прізвищ визволених, їх запросили на постійне проживання до Німеччини з подальшим виїздом до США. Хтось залишився, інші воліли повернутися на Батьківщину. Американці перевезли їх до зони дії радянських військ. «І тут таке почалося, — пригадувала Валентина Гнатівна. — Гнали нас, як скотину, ображали нецензурними словами. Здавалося, що це не наші хлопці, а якісь вороги». Витримали й це. Після розміщення в фільтраційному таборі Валентина разом з деякими іншими дівчатами працювала у штабі – складала списки людей, яких відправлятимуть на Батьківщину.

Одного дня до штабу зайшов молодий, статний лейтенант медичної служби Павло Васильович Євплов. Став і онімів, побачивши Валю. «Хлопці, я знайшов свою дружину, я одружуюсь!» — розповідав однополчанам. Та до одруження було ще далеко. Хлопця із-під самої Карелії ще довго тримав військовий обов’язок. І лише через півроку, добравшись з Донбасу до Терешок, прийшов розшукувати ту, що запала йому в серце.

Йшов по багнюці, але її не помічав, бо попереду була радісна зустріч. Не в одне віконце постукав, доки не знайшов ту, заради якої «пів – Європи прокрокував».

Побралися Валентина з Павлом, народили трьох дітей. Все своє життя Павло Васильович пропрацював фельдшером у Терешках. Місцеві жителі згадують: «Як поставив діагноз Павло Васильович, то й до професора не ходи». Закохався П.Євплов у нашу українську землю, любив біля землі працювати. А улюбленим його захопленням була пасіка. Любив працювати, був з заможного роду (в голодовку вижила родина Євплових, бо батько-гончар возив продавати глечики у Ленінград).

Та, на жаль, радість і щастя не бувають безмежними. Одного разу на толоці обвалилося риштування і Валентина впала на купу будівельного сміття. Жоден професор не давав шансів жінці, що буде ходити. Тільки чоловік твердив: «Будеш ходити, Валю, будеш!» І вона встала на ноги й до останнього дня була вдячна долі і чоловікові, що знову змогла ходити.

Спадкова любов до землі була найбільшою втіхою для Валентини Гнатівни. Коли почалася приватизація землі, жінка звернулася до тодішнього господаря: «Може, хоч трішки вділите мені землі, адже весь вік користуєтесь нашою землею». «Не положено, — почула у відповідь. — Немає такого закону». Ображена такою відповіддю, тільки й спромоглася сказати: «Не положено віддавати, а положено забирати».

Дуже переймалася виборами. Коли в передвиборчій гонці кандидати роздавали обіцянки, баба Валя казала: «Не вірте, брешуть. Нічого й нікому не дадуть, а заберуть з вискоком».

Пішла Валентина Гнатівна за межу, та залишила пишний квітник, який красується з ранньої весни до пізньої осені. Свою любов до землі, до праці на ній, до всього прекрасного передала доньці, внучці, усім, хто з нею спілкувався. В ці дні Валентині Гнатівні виповнюються сороковини. Пом’яніть її всі, хто знав і хто тільки довідався про неї, щирою молитвою, бо вона того варта…

Валентина Тимошенко, с. Терешки

Актуальні новини

Борщ хіба що на свята?

on 19 квітня 2019

Кожен з нас знає, є борщ на плиті – є що їсти. Смачна, корисна, та й до недавнього часу недорога...

Великдень - 2019: у скільки шполянам обійдеться святковий кошик

on 19 квітня 2019

В останні тижні перед Великоднем на недільному ринку у Шполі спостерігається попит на м’ясо. Шполяни готуються до Великодня та поминальних...

Живі чи штучні квіти?

on 19 квітня 2019

Дедалі більше шполян обирають живі квіти на Радоницю (поминальні дні). Про це свідчать розповіді знайомих, та й відсутність великих черг...

Дурять?

on 19 квітня 2019

Експерти з Офісу ефективного регулювання підрахували, що українці втрачають на «прихованих» послугах мобільних операторів, які вони не замовляли, сукупно 100...

Призовники до військкомату не поспішають

on 11 квітня 2019

1 квітня в Україні стартував весняний призов на строкову службу, який триватиме до 30 червня. Зі Шполянщини у цей період...

Укладуть дворічний контракт

on 11 квітня 2019

3 квітня відбулося засідання комісії з проведення конкурсного відбору на заміщення вакантної посади керівника Матусівського навчально-виховного комплексу «Заклад дошкільної освіти...

Вилов риби обмежено на два місяці

on 11 квітня 2019

З метою сприяння кращому відтворенню і зберіганню водних живих ресурсів під час масового нересту риби управління агропромислового розвитку Шполянської районної...

Copyright © Офіційний сайт газети «Шполянські Вісті». Всі права захищено. При використанні наших публікацій посилання на «Шполянські Вісті» обов’язкове.