­Поділіться новиною

Будь ласка, заповніть всі обов'язкові поля.
Я згоден з вашими правилами і умовами
Відправляючи цю форму, ви приймаєте нашу політику конфіденційності.
captcha
Перезавантажити
Поділитись новиною
Четвер, 21 лютого 2019
-------------------------------
 
Ми на Facebook
 
<< < червня 2018 > >>
пн вт ср чт пт сб нд
        1 2 3
4 5 6 7 8 9 10
11 12 13 14 15 16 17
18 19 20 21 22 23 24
25 26 28 29 30  

Щемливі спогади про далеке дитинство нахлинули в душі Любові Герасименко з Лебедина, коли вона прочитала в одному з травневих номерів газети замітку «Унікальні фільми про Шполянщину». У ній ідеться про два короткометражні документальні сюжети, один з яких про дитячий будинок для дітей-сиріт, батьки яких загинули у роки Другої світової війни, в Дар’ївці «Діти героїв». Такі реліквії потрапили до рук Володимира Кияна з Лозуватки. Любов Антонівна завітала до редакції, аби й собі побачити ті фільми. Як розповіла Л.А. Герасименко, вона народилася у Дар’ївці післявоєнного 1948 року.

Заодно поділилася спогадами про дитинство, проведене у Дар’ївці.

— Свого часу мої батьки працювали у дитячому будинку. Мама Федора Сильвестрівна Новохатько пішла туди на роботу ще в 1944 році, відколи нас звільнили від фашистської окупації. Директором дитбудинку був призначений рідний брат мого батька Степан Дмитрович Герасименко. Перед тим він побував на фронті в Середній Азії, отримав поранення і вже до армії не повернувся, залишившись в тилу, — розповідає вона. — Я ж змолоду була небайдужа до історії свого роду. Раніше проживаючи і працюючи у столиці, навідувалася в центральний історичний архів. Уже там дізналася, що в архіві зберігаються і кінофонди. Це мене зацікавило, адже мама колись розповідала, що приблизно навесні 1945-го року приходили кіношники і знімали фільм про дитячий будинок. Дуже захотілося таки знайти той давній фільм і побачити молоду матір.

У картотеці знайшла вказівник на кіножурнал «Дар’ївка. 1945 рік». У кіножурналі було чотири епізоди, в одному з яких йшлося про дитячий будинок. У кінофонді мені видали копію кіножурналу, яку ми з братом продивлялися вже вдома. Якість відео бажала бути кращою, тож з братом і сестрою так і не визначилися, хто з жінок на тому відеоуривку є нашою мамою. Вирішили пошукати колишніх учнів шполянського дитбудинку.

Один з них — Едуард Якович Соболевський. Його батька, колишнього першого секретаря райкому партії у Миронівці, 1937 року розстріляли у Биковні. До дитбудинку Едик потрапив років у десять і мою маму знати не міг, бо вона працювала з наймолодшими дітьми. Через роки батька реабілітували, та попервах хлопчикові дорікали, що він син ворога народу, а виховується разом з дітьми героїв війни. Та як би не довелося дитині виживати, за сприяння директора дитячого закладу згодом Едуард Соболевський зумів вступити до військового училища, а через роки став відомою особистістю, дослужився до звання полковника, викладача столичного військового училища.

До речі, моя мама прізвище Новохатько змінила на батькове Герасименко лише після війни у 1948 році, коли переоформлювали всі документи. До того навіть сестра Олександра 1947 року народження значилася як Новохатько.

Молодший брат Степан 1956 року народження з’явився на світ якраз у той період, 6 червня, коли у Шполі сталася пожежа на машинно-тракторній станції, від якої загинув Анатолій Таранець. Згодом Степан став льотчиком.

— Коли у сім’ї з’явився брат, ми проживали у тісній однокімнатній квартирі, — продовжує Любов Антонівна. — Того року якраз запрацювала школа-інтернат, де навчалися діти з четвертого до сьомого класу. Перший клас там набирали тоді, коли мені настав час стати школяркою. При цьому у класі за однією з парт навчалися другокласники, які проживали у Дар’ївці. І наша вчителька Віра Прокопівна Єрмакова разом з нами, першокласниками, одночасно навчала й тих старших дітей.

У якийсь момент я почала просити батьків віддати мене до інтернату не лише навчатися, а й жити. Вдома ми з сестрою спали «валетом» на одному ліжку, а там у кожної дитини було власне спальне місце, красиві килими. Немовля ночами плакало, а нам з сестрою було важко те все терпіти.

За кілька місяців Люба отримала травму на фізкультурі і повернулася додому.

— В інтернаті було затишно й добре, але мені, восьмирічній дитині, дуже не вистачало мами, — додає вона.

Згодом батьки Л.А.Герасименко переїхали жити до Лебедина, де вона продовжила навчатися уже в сільській школі і куди повернулася жити після виходу на заслужений відпочинок.

Григорій Андрусяк

Актуальні новини

Порахували, але не остаточно

on 21 лютого 2019

У Центрвиборчкомі оприлюднили число осіб, котрих потенційно включать у списки виборців. Станом на 14 лютого це 29 млн. 897 тис....

ЯК ПРАЦЮВАТИМЕ МОНЕТИЗАЦІЯ СУБСИДІЙ

on 21 лютого 2019

Уже через два тижні субсидія громадянам виплачуватиметься готівкою. Всі, кому призначено субсидію з 2018 року, отримають у березні готівку для...

Зателефонували — і забрали гроші

on 21 лютого 2019

Днями до шполянських рятувальників зателефонувала бабуся з проханням допомогти. Якщо раніше тривожні дзвінки надходили до людей нічної пори, то цього...

Оновлюється маркування харчових продуктів

on 14 лютого 2019

Президент України Петро Порошенко підписав закон про «Про інформацію для споживачів про харчові продукти». Ним встановлюються загальні положення до маркування...

Хто знає усіх кандидатів у президенти?

on 14 лютого 2019

У березні вже всьоме відбудуться президентські вибори в Україні, і вони б’ють усі рекорди за кількістю кандидатів. Претендентів на головну...

Повернути неякісні ліки назад в аптеку: не все так просто

on 14 лютого 2019

У минулі роки до редакції не раз зверталися жителі району, які з різних причин бажали повернути до аптек придбані ліки....

Серйозних підтоплень в районі немає

on 09 лютого 2019

Незвична для січня – лютого погода панує в районі. Велика кількість снігу різко почала танути, загрожуючи підтопленням як житловим масивам,...

Copyright © Офіційний сайт газети «Шполянські Вісті». Всі права захищено. При використанні наших публікацій посилання на «Шполянські Вісті» обов’язкове.