Більшості людей сьогодні важко уявити, що жителька Мар’янівки Ганна Кугот за все своє життя майже ніколи не виїжджала з рідного села. А віку Бог послав їй довгого — у грудні нинішнього року старенькій має виповнитися 95 років. При цьому Ганна Данилівна стала однією з тих двох ровесників району, які побували в райцентрі на урочистостях з нагоди 95-річного ювілею Шполянщини.

Коли рідня повідомила Г.Кугот про те, що організатори святкування запрошують її до Шполи, вона напівжартома-напівусерйоз поцікавилася:

— А хіба у Шполі хтось знає, що я ще є?

Ровесниці Шполянщини керівники району вручили ювілейну медаль «Шполянському району — 95», квіти, а вона зі сльозами на очах дякувала за таку увагу.

Часто пересвідчуєшся, що чим більше людина прожила, пізнала й побачила, тим частіше вона згадує своїх батьків, дитинство, юність.

— Як ми росли? Дружно, в праці. Я народилася у селянській багатодітній сім’ї, де старші діти доглядали за молодшими, а батьківське слово було законом для всіх. Непослуху у нас не було, — розповідає про себе Ганна Данилівна. — Усьому, що вміли, батьки навчили нас, своїх дітей. Жили скромно, з того, що вдалося виростити на городі і вигодувати в хліві. Одяг передавався від старших до молодших, а от взуття не вистачало. Взимку надвір і до школи ходили по черзі.

Війну Г.Д. Кугот знає не з книжок. У Мар’янівській школі в роки Другої світової війни розташовувалася німецька комендатура.

— Коли почалася війна, мені було 18 років, так що всі події добре запам’ятала: і проводи чоловіків на фронт, і плач матерів, дружин, — ділиться пережитим мар’янівська довгожителька. — А в 1943-ому війна торкнулася і мене. Молодь з Мар’янівки почали вивозити до Німеччини на підневільні роботи. Нас супроводжували конвоїри до залізничної станції «Шпола». З весни 1942-ого до червня 1945 року довелося побувати на підневільних роботах у німецького бауера. Ті роки запам’яталися назавжди. Може, ще й тому, що після повернення до рідного села я більше ніде не бувала. Після заміжжя не було коли вгору глянути за сімейними турботами, дітьми, роботою в колгоспі та вдома — звична доля сільської жінки. Я рада, що судилося дожити до такого солідного віку, що народилися діти, а згодом онуки і правнуки. А колись же сумнівалася, що навіть з Німеччини додому повернуся.

Надія Корольова, м.Шпола