­Поділіться новиною

Будь ласка, заповніть всі обов'язкові поля.
Я згоден з вашими правилами і умовами
Відправляючи цю форму, ви приймаєте нашу політику конфіденційності.
captcha
Перезавантажити
Поділитись новиною
Понеділок, 10 грудня 2018

Знайома Сибілла завітала до мене з купою паперів і картою України. Вона вже якось розповідала про одну німецьку жінку, яка розшукує свою матір в Україні. Тож вирішили взятись за цю справу, не дуже вірячи в її успіх.

“Сім’я - це єдиний справжній рахунок у банку, - читаю в Інтернеті і не можу з цим не погодитись. - Не залишай же його ніколи порожнім. Ніколи. Щодня клади на нього любов, ніжність, вірність, жертовність. Відсотки з такого капіталу є воістину незліченними”.

Собака підбіг просто до Андрія. Пес скавулів і тривожно озирався. Було зрозуміло, що він зовсім молодий і, певне, недавно загубився. Залишати його на холоді Андрію не хотілося. Трохи повагався, чи не нашкодить тварина у квартирі, але, дивлячись у благальні очі собаки, погладив його за вухами і таки покликав за собою. Пес чемно пішов слідом, не відстаючи від чоловіка.

Наталія Іванівна не любила пишно відзначати будь-які «круглі» ювілейні дати. Але на 25-ліття подружнього життя, яке у них із чоловіком мало бути через рік, хотіла покликати всіх, хто був на їхньому весіллі 25 років тому. Звісно, всі не прийдуть — багато пороз’їжджалось із селища.

Телефоную-телефоную до знайомої Люби, а вона не відповідає. У слухавці мобільного раз по раз чую, що абонент поза зоною. Того ж дня випадково зустріла жінку в місті.

— Напишіть, будь ласка, про мою подругу Віру, — звернулася шполянка Валентина, яка попросила не називати її прізвища. — Вже пішов четвертий десяток літ, як ми з нею потоваришували. За цей час Віра стала мені як сестра, хоч і мешкає в обласному центрі. Великою мірою завдяки їй я сьогодні, як мовиться, ще топчу ряст.

Матвіївна не в силах стримати сльози. Вони котяться горохом з очей по розчервонілому від переживань обличчю. Минуло вже з півроку, а вона все одно не може спокійно згадувати про свою найбільшу втрату, не може не плакати. Не так давно тихо відзначили срібне весілля, сподівалися, що доведеться у парі ще й золоте святкувати. А воно он як вийшло!..

Похмурий зимовий ранок сірою хусткою застелив вікно. Тарасик прокинувся від галасу в сусідній кімнаті. Сварилися мама з татом. Й так останнім часом щоранку.

Тамара зайшла до магазину придивитися плаття. Крім неї, на той час нікого у торговому закладі не було, тож слово за слово розговорилися з продавчинею.

— Днями доня відзначатиме день народження. Хочу вибрати їй подарунок. Гадаю, плаття буде в самий раз, — пояснила вона продавчині.

Одяг та взуття нині дорогі, в тому числі й дитячі речі. На відміну від дорослих, малеча рідко встигає їх зносити. Аби звільнити шафи від непотрібного одягу чи взуття, матусі часто віддають все те знайомим з малими дітьми. Особливо потребують подібної підтримки малоімущі та багатодітні сім’ї. Приймають речі і в Товаристві Червоного Хреста. У селах буває, що один і той же одяг носять по черзі у кількох сім’ях, передаючи, так би мовити, у спадок.

Повертаючись додому з гостей, люди, буває, везуть з собою гостинці. Буває ж, і зовсім неочікувані речі. Як у цій історії.

Зі своїм двоюрідним братом Павлом я вперше побачилася в лютому 1992 року. В селі на сусідній Кіровоградщині одружувався його рідний брат Петро і мене моя тітка Аня запросила на весілля.

Мій сусід, Іван Демидович, гарний оповідач. Окрім того, що вміє гостре слівце пустити, він ще й має дуже багате на події життя. Тож часто, зустрічаючись біля хвіртки, не омине розповісти ту чи іншу історію зі свого життя. Так і одного вечора, зустрівшись з сусідом, почув оповідку, як чоловік у сімнадцять парубкувати починав.

— Лєна, ти знаєш, що сьогодні о дванадцятій годині твій Андрій реєструватиме шлюб? — почула Олена зі слухавки мобільного телефона голос своєї знайомої Лільки. Тим часом вона продовжила. — Якщо не віриш, збігай до РАЦСу — і сама побачиш, що не брешу…

У Шполі, як і в інших містах та селах, жили і живуть багато цікавих людей, з незвичайними долями. Не всі вони діляться своїми таємницями, а деякі взагалі воліють забрати власні історії в небуття, так і не поділившись ними з оточуючими.

Ця історія трапилася, коли я була ще малою. Проте вона вразила до глибини душі і не забулася й досі, хоч з того часу минуло багато десятиліть. А жінка, про яку піде мова, давно відійшла в інші світи.

Петро і Тамара давно мріяли про те, аби їх  29-річний син Дмитро одружився. Та хіба ж вони могли подумати, що їхній Дмитрик обере собі у пару самотню розлучену жінку Світлану та ще й з двома дітьми? Скільки умовляли його, скільки розмов було, дуже вже перейнялися батьки цією, на їхню думку, проблемою. Вважали, що не буде нормального сімейного життя у сина.

Ярина й Іван

Співало, танцювало  маленьке українське село Липки. Вже другий день і старі, і малі  жителі села знали,  що старий Гайван на прізвисько Однолюб одружував свого старшого сина  Лавріна на сільській красуні Яринці — єдиній дочці вдови Христини.  

Під час розмови нова знайома Юлія помітила мою засмученість, яку намагалася приховати, і поспішила запевнити:
— Ніколи не бери близько до серця щоденні турботи і неприємності. Пропускай їх, ніби крізь пальці, все одно вирішаться і забудуться.

— Не можу зрозуміти, що відбувається: чи я щось не так роблю, чи то вже мій поїзд пішов, — зізнався якось у рідкісні хвилини відвертості В’ячеслав.

В минулому році в районному краєзнавчому музеї проходила акція «Збережемо історію разом». В рамках акції працівники музею звернулися до жителів району з проханням подарувати предмет історичного значення музею.

Copyright © Офіційний сайт газети «Шполянські Вісті». Всі права захищено. При використанні наших публікацій посилання на «Шполянські Вісті» обов’язкове.