­Поділіться новиною

Будь ласка, заповніть всі обов'язкові поля.
Я згоден з вашими правилами і умовами
Відправляючи цю форму, ви приймаєте нашу політику конфіденційності.
captcha
Перезавантажити
Поділитись новиною
Понеділок, 17 грудня 2018

- Ти диви, Варка - вдова, доньку сама виховала і почала будуватися, - дивувались у селі. - Де ж гроші взяла?

- Худобу тримає. Може, колгосп допоміг. Та й в ланці працює, - міркували односельчани.

Люди Варці співчували. Донька на виданні, але не поспішають хлопці сватів засилати. Бідося. Може тепер, коли жінка почала зводити хату, хтось трапиться.

А ще в селі ходили чутки, що Варка просить милостиню біля храмів. Незрячою прикидається. Наче хтось бачив її в Почаєві, біля лаври. Але та прохачка була так замотана хустиною, що годі було направду упізнати: Варка це чи хтось інший.

Сусіди замітили: в неділю та на великі свята Варка рідко буває вдома. Запитували в Галини, доньки, де матір.

- До міста поїхала, - відповідала дівчина.

А люди тим часом рахували, скільки вартує цегла, цемент, дерево та інша всячина і все менше йняли віри, що Варка самотужки назбирала грошей на будову.

Хата росла поволі. І врешті-решт Варка з донькою справили новосілля. А невдовзі й наречений для Галини знайшовся.

Дмитро пристав у прийми. Варка виділила молодим найбільшу кімнату. Й далі десь пропадала по неділях і святах. Допитливі сільські сороки хотіли вивідати у зятя, куди мандрує його теща, але той не знав. З цікавості якось запитав у Галини. Та звично відповіла:

- Мама до міста поїхала.

…Після шістдесяти років Варка почала втрачати зір. Галина вмовляла, аби вона поїхала до районних медиків. Може, якісь краплі припишуть. Чи окуляри. Але Варка впиралася:

- Не треба мені ніякого ліку. Ніщо не допоможе. То кара Господня.

- Кому ви зло вчинили?

- Собі, Галю, собі.

- Про що ви мамо?

- Тобі це треба знати?

Невдовзі світ потемнів для Варки. А селом пішов новий поголос:

- Може, таки правда, що Варка біля храмів побиралася. Тепер за гріх розплачується. Зовсім незрячою стала.

- Певно, вже й хата нова не мила.

- Не можна хворою прикидатися. Бо так воно й станеться… вже сталося.

- Може, хтось останні копійки їй кидав. Шкодували. А тепер навпомацки подвір’ям ступає. Далі хвіртки не виходить. Внучка росте, а Варка її не бачить…

Галина приводила матір до сільської церкви. Варка сідала в кутку на лавці і з її незрячих очей текли сльози. Ніхто ні про що не запитував Варку. Одні сторонилися. Інші знали: нічого не вивідають. А вона й священикові під час сповіді не розповіла того, що таїла в душі. Може, колись…

…Галина збиралася до міста.

- А чому серед тижня? - запитала Варка. - Це який нині день?

- Середа, мамо. В поліклініку їду. З очима щось…

Варка зойкнула і завмерла.

- Вам недобре, мамо?

- Серце тисне. А ти їдь, Галю, їдь.

…За кілька тижнів до смерті Варка «висповідалася» доньці. Розповіла, що справді стояла з простягнутою рукою біля храмів. Хотіла зі злиднів трохи вилізти. Хату збудувати, бо стара на голову завалилася б. От і вдавала незрячу. Бо хіба винна, що вдовою рано залишилася. І від родини помочі не дочекалася…

- А я думала, що ви просто до міста їздили. Тільки не могла втямити, що ви там робили по неділях і великих святах.

- Сліпота моя - це гріх, який мушу спокутувати.

- Як же в цій хаті далі жити, мамо?

- Не ти ж милостиню просила.

- Кажуть, гріх на цілі покоління падає…

…Варка померла.

Краплі Галининим очам не допомогли. Окуляри приписали. Галині здавалося, що тепер вона материн гріх спокутує. І дуже боялася. За себе. За доньку. За маленьку внучку. Й не знала, як цьому зарадити…

Коли на зір поскаржилася донька, Галина аж похитнулася.

- Вже третє покоління, - мовила тихо.

- Ви щось сказали, мамо?

- Ні, то я про себе.

…В селі вже майже не згадували про Варку. Хіба що зрідка хтось зі старших людей. А Галину переслідував незрячий гріх, якого вона боялася гірше смерті.

Згодом почала ходити в окулярах і внучка. Галина після цього аж заслабла. Донька заспокоювала: лікарі сказали - нічого страшного немає. Тепер у багатьох дорослих і дітей поганий зір. Проте Галину це не тішило. Вона знала страшну таємницю. Її почали лякати ночі. Бо може статися так, що прокинеться, а ранку не побачить. І хай Бог милує, аби ця ніч тривала так довго, як у її покійної матері…

…Галина завела розмову зі священиком на автобусній станції. Вона не знала отця. А він не знав її. Вони роз’їдуться, і, можливо, дороги не зведуть їх більше ніколи. Тому й вирішила довірити йому свої переживання і страхи. Й запитати поради.

- Отче, я нікому не можу розповісти свою таємницю. Навіть рідній доньці. І більше не можу носити її в серці. Вислухайте мене, будьте ласкаві.

Священик уважно слухав. Коли жінка замовкла, він також замислився. А потім мовив:

- Тепер вам потрібно ходити по храмах. Молитись за материну душу. І за рідних своїх. І нічого не бійтеся – вірте в милість Господню. Бог добрий та милосердний. На матір не гнівайтесь. Бо гнів не принесе ні прощення, ні спокою. А молитва творить дива.

Отець благословив Галину і пішов до свого автобуса. А їй розвиднілося на душі.

… Галина дала собі обітницю: відвідуватиме різні храми, поки зможе. З кожної церкви чи монастиря привозить свячену воду і свічку. Скроплює хату. Запалює святий вогник. Чомусь таке на думку прийшло…

Варка збирала по храмах гроші. А Галина збирає, нанизує на невидиму вервечку молитви. Очі вже геть погані стають. Але вона ще бачить ранки. Сонячні дні. Усмішки своїх рідних. Вірить: молитва - це свята купіль. Святий сповиток. Оберіг її родини. І відпущення гріхів для матері…

Ольга Чорна

Copyright © Офіційний сайт газети «Шполянські Вісті». Всі права захищено. При використанні наших публікацій посилання на «Шполянські Вісті» обов’язкове.