­Поділіться новиною

Будь ласка, заповніть всі обов'язкові поля.
Я згоден з вашими правилами і умовами
Відправляючи цю форму, ви приймаєте нашу політику конфіденційності.
captcha
Перезавантажити
Поділитись новиною
Понеділок, 17 грудня 2018

- Ви хотіли б доньку чи сина?

Молода лікарка, здавалося, дивилася Ларисі не в очі – в душу.

- Татусі хочуть синів. А нам, жінкам, важливо, аби діти здорові народжувалися.

- Сина… Я хочу сина. Любомира. Ні, вибачте…

Лариса не вийшла – вилетіла з кабінету. Медичка спантеличено дивилася їй услід.

«Не буде нікого. Перетерплю біль. Згрішу. Вже згрішила, - картала і заспокоювала себе водночас подумки Лариса. – А могли б батько й син мати однакові імена. Ні!!! Коли дитина запитає, де батько, що відповім? Трагічно загинув? Повіявся у світи? Банальне, знайшла тебе в капусті? Господи, що за безглуздя в голову лізе…».

- Вислухай мене, це дуже серйозно, - завела мову під час короткої зустрічі з Любомиром.

- Давай, швидше, у мене часу обмаль.

- Послухай, я… ми…

- Лариско, якщо тобі приглянулась якась річ, кажи, скільки треба.

- Ні…

- Проблеми на роботі?

- Та ні, інше…

- У мене справді нагальні справи. Телефонуй. Ти ж знаєш, я для тебе…

- Добре, біжи.

Сама ж стояла, наче вкопана. Вона не могла нікому, крім Любомира, довірити свою таємницю. Бо їх кохання - крадене, недозволене, сховане від людей. У нього є дружина і двійко дітей. Дівчатка-близнючки. У неї міг би бути Любомир-старший і Любчик-молодший. А якщо це дівчинка? Була б Любомира або Люба, Любов… Ні, це хлопчик. Вона відчувала.

Любомир мріяв мати сина. Лариса бачила, якими очима він дивився на чужих Івасиків-Тарасиків.

Таки вирішила зізнатися. З хвилюванням набрала номер його телефону.

- Любомире, у нас буде дитина, - випалила без передмови. - Я ходила в поліклініку. Ти хотів би?..

Він мовчав. Вона чекала.

- Гадаю, ти знаєш, що робити. Увечері заскочу. Гроші – не проблема. Домовся з хорошим лікарем.

Вікна її оселі того вечора були темні. Не хотіла вмикати світла. Не хотіла бачити Любомира. Хай думає, що її немає вдома. Він приходив. Дзвонив у двері. Чекав. Ішов й знову повертався…

Вранці ноги самі понесли до поліклініки.

- Дитини не буде! – випалила, влетівши до кабінету.

- Що? У мене пацієнтка. Зачекайте, будь ласка, - лікарка знову глянула в Ларисину душу.

- Пані, тут черга, - донеслося з коридору.

- Вибачте, звісно, черга…

… Лариса випадково зустріла Любомира через кілька тижнів. Не давався чути.

- Я у відрядженні був. Замотався. Навіть зателефонувати не мав часу. Звиняй, - виправдовувався.

- Тоді, увечері, ти приходив?

- Не пригадую. Щось було важливе, здається. А так, поважного партнера зустрічав. Звалився раптово на голову. Не встиг тебе попередити.

Любомир обманював, гадаючи, що її справді у той вечір не було вдома.

- Жаль…

- Чого жаль?

- Дитини. Її не буде.

- Ти це зробила?

У його голосі Лариса вловила відчутне полегшення.

- Це був син. Любчик.

- Ні!!!

… Перехожі тихцем споглядали на респектабельного чоловіка, котрий безпомічно озирався і розтирав по обличчі сльози. І кривдника поруч не було. І на дивака начебто не схожий...

Ольга Чорна

Copyright © Офіційний сайт газети «Шполянські Вісті». Всі права захищено. При використанні наших публікацій посилання на «Шполянські Вісті» обов’язкове.