­Поділіться новиною

Будь ласка, заповніть всі обов'язкові поля.
Я згоден з вашими правилами і умовами
Відправляючи цю форму, ви приймаєте нашу політику конфіденційності.
captcha
Перезавантажити
Поділитись новиною
Понеділок, 10 грудня 2018

Сергій Петрович і Наталія Володимирівна днями стали на весільний рушник. Їм вже майже по сімдесят років, та очі їхні іскряться молодечою радістю і теплом.

Доля кожного з цих двох немолодих людей не завжди була легкою. Та й на старості літ виникла проблема – залишилися, як кажуть, під тином, без власного житла. Вірніше, Сергій Петрович залишився, але майбутня дружина заспокоює, мовляв, все в нас буде, і будиночок в селі купимо, і господарство вестимемо.

З раннього дитинства Сергій був привчений до праці. З 14 – ти років тяжко працював у колгоспі. «Й парубкувати було ніколи, — зізнається, — так важко трудився, що ввечері падав з ніг від втоми». Молодим чоловіком зустрів односельчанку Тетяну, яка була інвалідом дитинства. Добрий і жалісливий, Сергій вирішив одружитися на дівчині, адже чув від людей, що рідні вирішили відправити її до інтернату. Таким чином врятував Тетяну від інтернату і перейшов жити до неї в батьківську хату.

За тридцять три роки спільного життя Бог не дав їм дітей, лише раз Тетяна завагітніла, але, на жаль, народила мертве дитя. Жило подружжя душа в душу, Сергій намагався берегти дружину, виконував усю тяжку роботу. А в останні роки доглядав вже тяжко хвору дружину, сам їй очі закрив, коли померла.

Після її смерті залишився жити у будинку, адже мав право на його частину. Так і самував три роки, аж допоки не зустрів Наталію Володимирівну. Познайомилися на поминальному обіді у родичів, сиділи поруч за столом. Сором’язливий від природи, Сергій Петрович не наважувався першим заговорити, аж допоки його говірка сусідка не почала розпитувати, що та як. Так і познайомилися, а вірніше, дві самотності знайшли одна одну.

Наталія, хоч родом із сусіднього села, та увесь вік прожила в Черкасах, трудилася на різних роботах, виховала доньку і прожила життя, самотужки пробиваючи собі дорогу. По-різному складалися її стосунки з чоловіками, але, зустрівши Сергія, вона зізнавалася собі, що хоче зустріти з цим чоловіком старість.

Так і зійшлися жити у хаті, де колись щасливо Сергій жив з Тетяною. З часом з’ясувалося, що родичі Тетяни були проти їхнього шлюбу. Рідна сестра померлої дружини твердила: «Будеш з нею жити – вижену з хати». Виявилося, що після смерті дружини Сергій Петрович підписав якісь папери, які принесла сестра. А то була відмова від його частини спадщини. «Я не знав, без окулярів не міг прочитати, — з сумом констатує чоловік, — а мене так обманули».

Та й після того йому ніхто не вказував на двері, аж допоки в його житті не з’явилася Наталія. Кілька сварок, образливі слова: «Ти тут житимеш з тим, з ким ми скажемо!» — родичі дружини-покійниці були налаштовані кардинально проти. А одного дня виставили чоловіка з його майбутньою дружиною за двері, навіть ложки з вилкою не дали з собою взяти.

Довелося їм шукати хатину в селі, аби десь жити. Зараз винаймають дім і мріють про власне житло. У село, де живе донька Наталії, їздять в гості. Діти кличуть жити до себе, але Сергій Петрович з Наталією Володимирівною вирішили залишитися на малій батьківщині чоловіка. Їм тут подобається, люди їх знають як роботящих і добрих, тож своє нове сімейне життя будуватимуть тут. Нехай доля буде на їхньому боці…

Ірина Грабовецька

Copyright © Офіційний сайт газети «Шполянські Вісті». Всі права захищено. При використанні наших публікацій посилання на «Шполянські Вісті» обов’язкове.