­Поділіться новиною

Будь ласка, заповніть всі обов'язкові поля.
Я згоден з вашими правилами і умовами
Відправляючи цю форму, ви приймаєте нашу політику конфіденційності.
captcha
Перезавантажити
Поділитись новиною
Середа, 17 жовтня 2018

— Ой лишенько моє! — і гнів, і біль стисли Ганні груди. — Та бодай я на ту високу вербу вилізла, тільки б не бачити людей зо стиду. Щоб оце єдиний син і таке витворив? Та з мене все село сміється...

Село не сміялось. Люди знають, як приїхала в їхній колгосп Наталя, добра й працьовита. Як вийшла заміж за Петра — шофера. Жили в правді та згоді. І дітьми Бог не обділив — трійко хлопчиків знайшлося. Та біда чорна вповзла до хати. Зненацька так. В аварію потрапив Петро — навіки земля його сховала. Лише рік минув, а син Ганни із того жалю (з Петром товаришував) пішов жити до Наталі.

Село не сміялось.

А Ганні... Чи ж таку невісточку йому шукала?

Довго не йшла до сина. Не могла.

Не могла на люди з’явитись.

А нині, при неділі, зважилась: «Піду й скажу: досить, побув, пожив, подивився, а може, й роздивився, допоміг дечим, і йди, сину, додому. До матері одинокої. З неї досить».

Взяла з шафи шалівку, нову кофтину. Це ж на неї все село дивитиметься, як ітиме. У вікні не одна голова стирчатиме.

...Йшла селом поважно і гордо, несучи образу не тільки на сина, а на весь білий світ. Ступила за ворота горе-невістки. І раптом — радісний вереск:

— Тату! Таточку! До нас бабуся прийшла!

Безсило, немічно сіла Ганна біля воріт.

— Онучки ви мої, ластів’ята.

Жанна Юзва-Яськів

Copyright © Офіційний сайт газети «Шполянські Вісті». Всі права захищено. При використанні наших публікацій посилання на «Шполянські Вісті» обов’язкове.