­Поділіться новиною

Будь ласка, заповніть всі обов'язкові поля.
Я згоден з вашими правилами і умовами
Відправляючи цю форму, ви приймаєте нашу політику конфіденційності.
captcha
Перезавантажити
Поділитись новиною
Середа, 20 червня 2018

Оксана вже вкотре поглядала у вікно, за яким хмарилося на дощ. Щось його вже заждалися, а опади ніяк не підуть. Готуючи обід на кухні, вона все обмірковувала, як би сказати онучці почуту новину: помер її дідусь по-татові. Думки все кружляли, обганяючи одна одну і ніяк не складалися в єдине ціле. Перед очима промайнула, ніби одна мить, частина життя її, доньки та онуки…

Літа летіли так швидко. Ніби вчора донька була школяркою, а ось уже виходить заміж в білосніжній сукні, щаслива до безтями. Здається, мить промайнула — і вже забираємо онуку з пологового будинку. Тут-таки згадалися її перші невпевнені кроки, не зовсім зрозумілі перші слова. Коли трішки підросла, по всьому будинку лунало незліченне «чому? чому?». Які ж то були щасливі хвилини! Здавалося, все добре в сім’ї, але лихо прийшло зненацька.

Маленька Яринка мала йти до школи, коли донька повідомила, що розлучається з чоловіком. Причина банальна і стара, як світ — зрада. Зять пішов до іншої, прийняв з чужою дитиною. А своя донька?!

З часом затяглися рани, відійшли в забуття образи. У доньки склалося життя з іншим чоловіком, для якого наша Яринка стала не чужою. Та я до сих пір дякую своїм колишнім сватам, що весь час, відколи наші діти розлучилися, вони ні на мить не забували своєї онучки. Дідусь часто приходив до неї в школу, приносив гостинці. Свати завжди допомагали матеріально, одягати дитину і збирати до школи. Жодного разу не ображали мою доньку за розлучення, хоч в житті таке не рідкість. І ось тепер сват помер…

Зараз наберуся мужності і розповім онучці, бо біжить знадвору до хати.

— Привіт, бабуню! — відгукнулася вона з порогу, ще не закривши дверей.

— Привіт, моя радість! Ходи-но пообідаєш, — відповідаю, а сама обмірковую, з чого розпочати.

Дочекавшись, поки Яринка пообідає, повідомила їй гірку звістку. Сльози в дитячих очах застигли намистинками, потім скотилися горохом личком. Вона тихенько заплакала, схилившись до мого плеча, та враз піднялася і запитала:

— Бабусю, а ми підемо на похорон до дідуся? Адже там тато з іншою сім’єю…

— Підемо, сонечко. Обов’язково підемо.

Дізнавшись про день поховання, ми з чоловіком і онукою пішли попрощатися з померлим. Зустріли нас без емоцій, а точніше, ніхто на нас там не чекав. Але від побаченого так защеміло в душі. Колишній зять стояв, обіймаючи чужу дитину, а до своєї донечки навіть не підійшов. Глянула на онучку: на її обличчі застигли сльози і німе запитання: «Чому мене не обійняв, не підійшов?!». Я зрозуміла, що Яринка подорослішала вмить і ця картина закарбувалася в її пам’яті назавжди, як гірка образа. Пробачити таку не кожному до снаги, навіть через роки.

Тієї хвилини схотілося закричати так, щоб почув увесь білий світ: «Не кривдьте дітей. Залишайтеся завжди для них батьком і мамою, навіть коли ви розлучилися. Адже дитячі сльози і образи надовго залягають у так зарані подорослішалих душах. Не шкодуйте свого часу, щоб зателефонувати і поцікавитися про справи в школі чи садочку. Бо просто куплена вами цукерка чи іграшка розцінюється малечею не інакше, як «на, та відчепися». Не забувайте про них і після розлучень, знаходьте компроміси зі своїми колишніми, бо для дитини ви завжди тато і мама, на підтримку яких вони розраховують.

Ірина Сідун

Copyright © Офіційний сайт газети «Шполянські Вісті». Всі права захищено. При використанні наших публікацій посилання на «Шполянські Вісті» обов’язкове.