­Поділіться новиною

Будь ласка, заповніть всі обов'язкові поля.
Я згоден з вашими правилами і умовами
Відправляючи цю форму, ви приймаєте нашу політику конфіденційності.
captcha
Перезавантажити
Поділитись новиною
Понеділок, 10 грудня 2018

Знайома Сибілла завітала до мене з купою паперів і картою України. Вона вже якось розповідала про одну німецьку жінку, яка розшукує свою матір в Україні. Тож вирішили взятись за цю справу, не дуже вірячи в її успіх.

Почалося все з того, що знайома Сибілли на ім’я Юта, відпочиваючи на узбережжі Балтійського моря у Німеччині, познайомилася там з подружжям Вальтер — Марітою і Юргеном. Як завжди в таких ситуаціях розговорились. Маріта розповіла, що вже більше сорока років розшукує свою маму з Росії (для німців західної Німеччини весь колишній Радянський Союз називався до певного часу Росією). Дізнавшись, що Юта родом зі східної Німеччини і в школі поверхово вивчала російську мову, Маріта попросила допомогти в цих пошуках. У свою чергу Юта розповіла про це Сибіллі, яка добре володіє російською і навіть трохи знає українську. Сибілла попросила моєї допомоги.

…Історія Маріти Вальтер почалася в лікарні німецького міста Мюнстер, де вона народилася в роки Другої світової війни. Завдяки неперевершеній німецькій бюрократії в документах установи залишився запис з ім’ям, прізвищем та місцем попереднього проживання породіллі. То була дівчина Настя з українського села, яку разом з тисячами таких же полонених забрали німці на примусові роботи до Німеччини. Село, в якому вона народилася 1920 року, звалося Старява. Пізніше воно відійшло до Польщі і в роки війни перейменувалося на польський лад Старжава (після війни, в результаті поділу Європи населений пункт повернувся до України). Ота одна-єдина буковка в назві села зіграла в долі Маріти сумну роль, не дозволивши їй побачитися зі своєю матір’ю.

Настя трудилася в Німеччині разом зі своєю подругою Марією в одного бауера (заможні селяни). Там же працювали і полонені молоді французи. Праця працею, війна війною, а молодість молодістю. Настя завагітніла — і в квітні 1944 року народила дівчинку. Назвала її Марією. Жила Настя з дитям у того ж бауера, працювала, як і всі інші. Від столу ні її, ні дитину ніхто не проганяв. Марійці виповнився один рік, як закінчилася війна.

Коли західну частину Німеччини, отже й Мюнстер, звільнили від фашистів американські війська, то військова адміністрація радянської армії мала право забирати всіх своїх підданих на територію свого сектора з подальшою відправкою на Батьківщину. Ходили “трійки” і забирали дівчат та хлопців. Що чекало Настю, дівчину із західної України, і її дитину потім - не треба довго гадати. З розпачу і страху вона вирішила врятувати дівчинку від сибірських дитячих притулків і залишити її в Німеччині. Дитину після деяких вагань взяла собі молода німкеня, родичка бауера. Її чоловік загинув на фронті в Росії, своїх дітей вони не мали. Так і стала Марія Марітою. Росла доглянутою, але скромно, як і всі німці у післявоєнний період. Десь дванадцятирічною серед інших знімків дівчинка знайшла невелику фотографію якоїсь молодої жінки. На запитання “Хто це” почула від матері у відповідь: “Це твоя мама”...

І з тих пір захмарилось її дитинство, і вже таке звичне слово «мама», яке вживала щодня, втратило свій зміст, стало чужим, ніби стіна виросла між нею і її ще вчорашньою любимою мамою. Бо виявляється, є в неї справжня мама, десь далеко, в країні, про яку нічого не чула досі.

Розшукати свою справжню матір стало метою життя. Маріта закінчила школу, працювала, одружилася, пішли свої діти, розлучилася і знову одружилася. У другого чоловіка-вдівця теж було троє дітей, отже, шестеро дітей у сім’ї. Спливали в турботах роки, а мрія знайти матір не покидала жінку ні на мить.

І куди тільки не зверталася Маріта – і в Червоний Хрест в Женеву, і в Москву, Київ. Відповідь одна: така особа ніде не числиться, села Старжава в Україні немає. Звичайно немає, бо після війни воно знову стало Старява. Маріта не могла повірити, що, маючи на руках повне прізвище, ім’я та місце народження і проживання матері, не можна знайти людину. Якби ж то у бюрократів трохи більше логіки було, може б, закінчилися пошуки набагато швидше і щасливіше...

Ми з Сибіллою засіли за карту України. Знайшли те маленьке прикордонне село Старяву. Знайшли районний центр, якому село стало підпорядкованим. І, знаючи наших людей, для яких гарячі людські долі небайдужі, вирішили написати в районку. Вірили, що люди не залишаться байдужими, знайдуть Настю. Хай прізвище в неї після можливого одруження вже інше, але десь же є рідні в цих місцях, де вона виросла. На це ми і розраховували. Але все вирішилося так просто, що спочатку навіть не повірилося.

Через кілька днів на мою електронну пошту прийшов лист з Рівного. “Я думаю, що ви знайшли маму Маріти. Це також і моя мама”, – пише незнайома жінка, яку теж звати Марією.

Вияснилося, що редактор районної газети був знайомий з сестрою Насті Євою й одразу ж зателефонував їй. А вже ввечері тітка Євка зателефонувала своїй племінниці Марії в Рівне і розповіла про лист з Берліну.

Потім були довгі листування з Настиною українською донькою Марією з Рівного, звірялися всі дані, перевірялися на схожість фотографії. Згодом всі сумніви відпали. Ми знайшли Марітину маму Настю, а заодно і Марітину сестру Марію. Отже, мала Настя двох доньок — одну в Німеччині, а одну в українському місті Рівне. І звалися вони обидві Маріями.

Тепер про Настю. Повернувшись з Німеччини в Україну, вона нікому не розповіла, що в Німеччині залишила доньку. Не нам її за це судити. Подруга Марія, з якою вона працювала у бауера, єдиний свідок Настиної таємниці, одружилася після звільнення з військовим американської армії і виїхала з ним до Канади.

Повернувшись на Батьківщину, Настя теж вийшла заміж, народила доньку. Маленька Марійка завжди дуже хотіла мати сестричку. Але так і виросла одиначкою.

Жили, як і всі в радянські часи. Настя працювала не покладаючи рук, де тільки могла, без освіти, з “вовчим квитком” гастарбайтера. Але доньці допомогла здобути вищу освіту. Марійка одружилася, народила двох дівчаток. Звичайна сім’я. Обидві онуки стали лікарями, мали роботу. Всі жили непогано. Коли збиралася сім’я за столом, діти розпитували бабцю про її молодість, про Німеччину. Про все розповідала Настя — і про Мюнстер, і про бауерів Ленге, і про французьких полонених розповідала. Зять колись взяв та й записав її розповідь на диктофон. Про одне тільки змовчала. Про те, що мучило її все життя...

Але йшли роки — Настя старіла і тяжко захворіла. Марійка дуже любила та жаліла матір, щодня після роботи бігла не додому, а до хворої, допомагала, як могла. А мати щоразу плакала, все приказуючи: “Ой, Маріє, Марієчко”...

— Мамо, чому ви плачете, у мене ж все добре, ми всі здорові і щасливі, — допитувалася щоразу Марія.

Навіть в ці хвилини, вже на смертному одрі, не зізналася Настя, чому плаче і весь час повторює це ім’я. Так і взяла свою таємницю в могилу.

Один рік, всього на один рік розминулась Маріта зі своєю матір’ю, яку більше сорока років розшукувала. Але знайшла свою сестру, знайшла своє коріння. То була зустріч, яку ніколи в житті не забути. Сестри дуже схожі між собою. Обидві Марії однаково посміхаються, одного зросту, навіть характери дещо схожі. Особливо це було помітно, коли обидві жінки сиділи зі сльозами на очах на лавці біля материної могили. Кожна з них думала про своє, але це своє вже було їх спільним, родинним.

Маріті було важко зрозуміти, чому мати її залишила, чому мовчала. І щоб краще розуміти сестру і матір, вона почала цікавитися історією України, її піснями. 65-літньою записалася на курси української мови в університеті Ольденбурга. Тепер обидві сім’ї стали однією родиною, неначе і не було цієї історії...

Галина Обухова, Берлін

Copyright © Офіційний сайт газети «Шполянські Вісті». Всі права захищено. При використанні наших публікацій посилання на «Шполянські Вісті» обов’язкове.