­Поділіться новиною

Будь ласка, заповніть всі обов'язкові поля.
Я згоден з вашими правилами і умовами
Відправляючи цю форму, ви приймаєте нашу політику конфіденційності.
captcha
Перезавантажити
Поділитись новиною
Середа, 20 червня 2018

— Напишіть, будь ласка, про мою подругу Віру, — звернулася шполянка Валентина, яка попросила не називати її прізвища. — Вже пішов четвертий десяток літ, як ми з нею потоваришували. За цей час Віра стала мені як сестра, хоч і мешкає в обласному центрі. Великою мірою завдяки їй я сьогодні, як мовиться, ще топчу ряст.

Жінки познайомилися ще в юності. Після закінчення десятирічки Валентина поїхала з села до Черкас здобувати освіту. Потім влаштувалася працювати бухгалтером на рафінадний завод. Про той період життя, колектив залишилися в пам’яті лише хороші спогади.

— Проживала в гуртожитку, — розповідає жінка. — Одного разу відкрилися двері моєї кімнати, як зараз пам’ятаю — і на порозі з’явилася невисокого зросту тендітна дівчина. Звали її Вірою, як згодом представилася. «Мене поселили у вашій кімнаті», — так сказала. Як і я, вона була сільською дівчиною, працювала вихователькою у дитячому садку. Ми з перших днів здружилися, та й надалі з сусідкою по кімнаті не виникало непорозумінь.

Невдовзі Віра познайомилася з Віталієм, покохали один одного, потім одружилися. Попри це подруги продовжували спілкуватися, а за рік-другий покумалися. У молодій сім’ї народився первісток Сашко, якому Валентина стала хрещеною матір’ю. Прийшов час — вийшла заміж й Валентина, а по тому повернулася жити в рідне село. Тепер у Віри двоє дорослих синів, а у Валі донька й син.

— Попри щоденні клопоти ми не припиняли спілкування, — продовжує Валентина. — Телефонували одна до одної, їздили у гості, особливо на свята. Одинадцять років тому вони так само приїхали до нас на травневі свята. Разом відпочивали, потім провели їх додому. Надворі все квітувало, хотілося жити і радіти.

Через кілька днів, я саме була на роботі, пролунав телефонний дзвінок. Тоді ще не підозрювала, що наступної миті в моїй душі все перевернеться. Зі слухавки незнайомий голос повідомив страшну звістку: моя Віра разом з чоловіком і мамою потрапили у страшну автомобільну аварію! З усіх, хто був у транспортному засобі, вижила лише подруга… Пізніше свідки аварії розповіли, що мати своїм тілом прикрила доньку, ніби вдруге подарувавши життя єдиній дитині. Тоді як з машини залишилося одне місиво. А вдома ж чекали неповнолітні діти.

Як на крилах, я полетіла у лікарню, куди її доставили з понівеченими тілом і зраненою душею. Не могла без сліз дивитися на Віру, всю в бинтах, яка дивом вижила. «Все переживемо, ти будеш жити, тобі треба жити заради дітей», — переконувала її й себе. Рвалося на шматки серце, коли вийшла з лікарні, а поруч стояли напівпосиротілі діти. Втішала їх, як могла. Допомагала організовувати поховання чоловіка і матері подруги.

У самої ж Віри, крім інших травм, була розтрощена рука, поламана нога. Водночас, в одну мить, вона залишилася єдиною годувальницею для двох синочків-старшокласників, втративши двох найдорожчих людей.

Добрих півроку, як не більше, реабілітувалася. А потім знайшла ще одну роботу. У будні в дитсадку, а на вихідних — кондуктором у маршрутних таксі. Після тієї біди ми стали ще ріднішими, ще ближчими. Вона не раз зізнавалася, що має мене за сестру, а не за подругу.

Життя тривало, час мало-помалу зарубцьовував рани. А років за п’ять уже Віра почула страшну звістку про Валентину.

— Їй першій повідомила про свою хворобу, — зізнається жінка. — Тоді вона теж міцно взяла мене за руку, запевнивши, що житиму, здолаю вбивчий діагноз і все буде добре. Мабуть, аби не вона, її підтримка, я б не вижила. Телефонувала по кілька разів на день. Лікуючись в обласному центрі, проживала у її квартирі, черпаючи від Віри душевне тепло і турботу. Вона постійно була на роботі і в той же час щодень готувала мені свіжу їжу, ходила медичними кабінетами, адже рідня була далеко. Ніколи не бачила її сліз, лише безмежну підтримку в очах подруги. Віра сама тендітна, проте має таку велику силу волі! Якби не вона, я б зламалася.

За роки здружилися і наші діти. Нині вони разом за кордоном на заробітках.

От і вір тепер тим, хто стверджує, що жіночої дружби не існує. Насправді ж, як у стосунках жінок, так і чоловіків, все вирішує людська порядність.

Вікторія Тарасова

Copyright © Офіційний сайт газети «Шполянські Вісті». Всі права захищено. При використанні наших публікацій посилання на «Шполянські Вісті» обов’язкове.