­Поділіться новиною

Будь ласка, заповніть всі обов'язкові поля.
Я згоден з вашими правилами і умовами
Відправляючи цю форму, ви приймаєте нашу політику конфіденційності.
captcha
Перезавантажити
Поділитись новиною
П'ятниця, 17 серпня 2018

Матвіївна не в силах стримати сльози. Вони котяться горохом з очей по розчервонілому від переживань обличчю. Минуло вже з півроку, а вона все одно не може спокійно згадувати про свою найбільшу втрату, не може не плакати. Не так давно тихо відзначили срібне весілля, сподівалися, що доведеться у парі ще й золоте святкувати. А воно он як вийшло!..

— Незадовго до того, як відійшов в інші світи, приснився Вікторовичу сон, — розповідає дружина, коли трохи заспокоюється. — Ніхто не надавав йому особливого значення, та й чоловік чомусь не бажав розповідати про те сновидіння. Та й чи раз він наснився? Бачила, що засмучений якийсь ходить, ніби сам не свій. На розпитування відповів одним словом, що снилися покійні батьки.

— Та то на дощ, мабуть, — тоді йому сказала.

Роботи в селі багато, за тиждень вже й не згадували ту розмову. Тим часом чоловік ніби почав кудись збиратися. Одну за одною завершував початі справи. Наводив лад на подвір’ї. Поспішав. А на одне з православних свят його не стало. Особливо ніби нічого не боліло, не скаржився, а ліг — і помер.

— Так і не розповів він, як тоді приснилися батьки, — додає згорьована дружина. — Мабуть, щоб не засмучувати мене, мовчав. А вони, очевидно, уві сні кликали Вікторовича до себе. От він і пішов до них, возз’єднавшись навіки на небі з рідними. Така його доля, такий вік. Трошки-трошки не дожив до шістдесяти.

З очей Матвіївни знову бризнули сльози. Любила вона свого чоловіка, хай не ідеального, однак завжди такого дотепного, такого веселого.

Григорій Андрусяк

Copyright © Офіційний сайт газети «Шполянські Вісті». Всі права захищено. При використанні наших публікацій посилання на «Шполянські Вісті» обов’язкове.