­Поділіться новиною

Будь ласка, заповніть всі обов'язкові поля.
Я згоден з вашими правилами і умовами
Відправляючи цю форму, ви приймаєте нашу політику конфіденційності.
captcha
Перезавантажити
Поділитись новиною
Середа, 17 жовтня 2018

Похмурий зимовий ранок сірою хусткою застелив вікно. Тарасик прокинувся від галасу в сусідній кімнаті. Сварилися мама з татом. Й так останнім часом щоранку.

Тарасик голосно заплакав, але ніхто не прибіг його заспокоювати. Хлопчик притих і пригадав, як ще нещодавно мама з татком щоденно його цілували і веліли прокидатися. А потім, якщо це був вихідний день, разом йшли гуляти в парк. Він тримався за їхні руки і то підстрибував, то розгойдувався, сміючись від захвату. Був щасливий, адже одна рука була в татовій, а інша в маминій руці. При цих спогадах сонячна усмішка осяяла обличчя хлопчика: «Ліва долонька в татовій, права долонька в маминій руці…».

Світлана з Сергієм одружилися сім років тому. І хоч Світлані на той час ще не виповнилося 18, та закохані поспішили до рацсу, а потім ще й обвінчалися на знак кохання і вірності один одному.

Що ж змінилося за ці сім років? Сергій залишився без роботи, а пошуки працевлаштування виявилися марними. Все частіше він повертався додому напідпитку і похмурий, вимагав вечерю, а коли жінка ставила на стіл миску з супом, кричав: «Це їж сама! Де м’ясо?!!» І де бралися ті слова, якими, як камінцями, дошкуляв у саме серце. Це був вже не той зеленоокий Сергійко, стрункий та жартівливий, якого так любила Світлана.

Безробіття, потім сякі-такі підзаробітки, що закінчувалися могоричами, і друзі, з якими Сергій все частіше зазирав до чарки. Ті ж друзі стали запрошувати Сергія зі Світланою в гості, й подружжя брало участь в застіллях, аби хоч трохи скрасити безнадійні будні. Брали з собою і Тарасика.

Тепер Світлана картає себе, що ходили по гостях, краще б вдома телевізор дивилися. З часом їй розповіли, що бачили Сергія з іншою жінкою…

* * *

Сварка закінчилася і Сергій, грюкнувши дверима, подався на підробітки, а жінка тільки тепер почула плач сина і кинулася до нього, аби заспокоїти. Пообіцяла, що після сніданку підуть гуляти в парк.

Легкий вітер стелив під ноги лапаті сніжинки. Іншим разом Тарасик побіг би потоптатися по білій ковдрі, а цього ранку йшов, похнюпившись, засмучений. Світлана теж за ним мовчки. Відчувши мамин настрій, хлопчик по-дорослому зауважив:

— Мамусю, татко більше не буде так.

— Буде, синку, буде. Не любить він нас, зрадив…

— А кого татко любить? — перепитав хлопчик.

— Горілку, синку. З нею і зрадив нас…

Й тут раптом жінка почула знайомий голос:

— Кого я бачу! Радий зустрічі!

Обернулася і побачила молодого чоловіка, з яким часто їздили в одному автобусі, коли жінка відвідувала батьків. Тоді й познайомилися, він назвався Миколою. Їй завжди подобалося, що в людській метушні він оберігав від поштовхів, підтримував, допомагав зійти з автобуса. З тієї зустрічі у парку вони почали частіше бачитися. Світлана ніби прокинулася від тяжкого сну. А побачення переросли в закоханість.

І хоч знову Сергій повертався пізно, і хоч знову плакав Тарасик, Світлана віддалася своєму щастю. Жінку закрутило в бурхливому потоці почуттів, як тут не радіти, коли її знову кохають.

— Матусю, а коли ми підемо гуляти? — тулячись до матері, запитував Тарасик. Світлана обіцяла і забувала. Згодом малий перестав запитувати.

* * *

…Цей день закарбувався в пам’яті Світлани. Сергій знову прийшов напідпитку, засвітив у всіх кімнатах світло, голосно увімкнув музику.

Світлана в синовій кімнаті пакувала валізи, складала свій і синів одяг. Ведмедик, який не вмістився у сумки, сиротливо лежав на краю дивану.

Жінка поспішала, немов боялась, що її от-от зупинять. Та Сергій не звертав на неї уваги. Лише один раз сказав, що сина не віддасть. Тарасик тихенько плакав у своєму ліжечку, але ні батько, ні мати й кроку не зробили, аби приголубити його.

Взявши валізи, Світлана з Тарасиком вийшли на вулицю. Рвучкий вітер, немов гніваючись, кинувся їм на груди. Микола очікував біля машини на автобусній зупинці.

Тривога і сум, які ще вдома оселилися в душі молодої жінки, повисли в повітрі. Світлана покликала Тарасика, що йшов попереду, нагнувши голову і по-дорослому засунувши руки в кишені куртки. Син не озвався, його плечі, мов крила пташки, ніби зламалися. Зсутулившись, хлопчик по-дитячому переживав своє горе. Пригадував, як раніше з татком і мамою цією доріжкою йшли гуляти. Як він, тримаючи їх за руки, то підстрибував, то розгойдувався, немов на гойдалці, і голосно сміявся. Яке то було щастя! Бо одна долонька була в маминій руці, а друга долонька – в татовій…

Галина Трохименко, м. Шпола

Copyright © Офіційний сайт газети «Шполянські Вісті». Всі права захищено. При використанні наших публікацій посилання на «Шполянські Вісті» обов’язкове.