­Поділіться новиною

Будь ласка, заповніть всі обов'язкові поля.
Я згоден з вашими правилами і умовами
Відправляючи цю форму, ви приймаєте нашу політику конфіденційності.
captcha
Перезавантажити
Поділитись новиною
Четвер, 24 травня 2018

Ярина й Іван

Співало, танцювало  маленьке українське село Липки. Вже другий день і старі, і малі  жителі села знали,  що старий Гайван на прізвисько Однолюб одружував свого старшого сина  Лавріна на сільській красуні Яринці — єдиній дочці вдови Христини.  

Яринка у матір вдалася: красуня, до роботи не ледача, уміла шанувати і поважати старших. А ще Ярина була не лише беручкою до праці, а й вміла весело відпочивати. Як заведе літнього вечора  пісню, то її чарівний голос було чутно аж на іншому  кінці села.  І у танцях вона не пасла задніх. А коли в’язала снопи на колгоспному полі у жнивну пору, то проворнішої за неї не було ні серед жінок, ні серед дівчат її віку.

Лаврін теж був хлопець під стать Ярині: середнього зросту, спортивної статури. На голові кучерявий русявий чуб, а очі наповнені  небесною голубизною і якоюсь приємністю.

Голос його звучав  впевнено і переконливо. Він у будь-яку хвилину міг допомогти сусідам, товаришам. Старий Гайван гордився своїми двома синами і любив їх міцною батьківською  любов’ю, вчив пізнавати і долати життєві труднощі та негаразди.

Прізвисько Однолюб пристало до сім’ї Гайванів  досить давно, коли їхній молодий і красивий прапрадід Гайван Микола одружився на сільській дівчині Одарці, яка через кілька років їхнього сімейного життя занедужала  страшною хворобою – сухотами і була прикута хворобою до ліжка на багато років. Чоловік не покинув свою кохану дружину, не пішов до іншої, хоч його про це неодноразово просила Одарка. Він і по господарству порався, і сина їхнього доглядав та виховував, і постійно турбувався про Одарку. «Я люблю тебе. Я — однолюб», — казав він дружині. Коли ж Одарка померла, через два роки не стало й Миколи. Поховали його біля Одарки, як заповів. З тих пір й пристало до роду Гайванів прізвисько Однолюб. Воно відповідало дійсності, бо жоден син із сімейства Гайванів не зрадив свою кохану.

Лаврін поклявся Яринці, що він лише її одну любить і любитиме все своє життя. Яринка відповіла судженому тим же, пообіцявши, що любов її до Лавріна  помре лише разом з нею.

Пройшов рік. Молода родина жила щасливо, у мирі та злагоді. Незабаром Яринка подарувала Лаврінові маленького Петрика.

Дитя росло у безмежній батьківській турботі та любові. Хоч і важкі були роки, та молодість і безмежна любов один до одного і до маленького Петрика вселяли  надію на кращі часи.

Згодом Лавріна на службу солдатську покликали. Важко було йому розлучатися з родиною, але тішила думка: «Пройдуть, пробіжать роки служби і ми знову заживемо щасливо». Та думки ті раптово обірвало страшне слово: «Війна!»

Йшов смертоносними воєнними дорогами сержант Гайван, третій рік чекала Ярина свого милого. Маленький Петрик підріс, щебетав та все питав,  коли тато із війни додому повернеться. Ярина  втішала хлопчика і сама теж вірила, що війна скоро закінчиться та повернеться додому її Лаврін. Вона пригорнеться до його грудей, обцілує засмагле обличчя, приголубить. Вже і німців з України вигнали, а від коханого чоловіка не було жодної звісточки.

Змарніла, схудла  Ярина, лише очі світились якоюсь надією. Щодня виходила за ворота, виглядаючи листоношу, а той ще здаля розводив руками, подаючи знак, що нема листа.

Лише на початку  осені 1945 року прийшла Ярині довгоочікувана звісточка: «Живий я, Яринко, живий. Не писав тобі листа, тому що мене тепер половина залишилася, без обох ніг я, кохана. Не потрібен я тобі такий. Знайди собі здорового чоловіка, я не ображуся за це на тебе. За мене не переживай, забудь. А я якось прилаштуюсь…»

Яринка і раділа  довгожданій звістці, і плакала, плакала від звістки сумної. «Ні, я тебе не покину, коханий мій Лавріне, - мовила до себе. – Ти мій єдиний».

Через кілька днів вона вже їхала поїздом у далеку Росію по свого чоловіка Лавріна. Коли ж знайшла його у військовому шпиталі, впала перед ним на коліна, пригорнула до свого серця скалічене війною тіло і шептала йому: «Ти мій, Лавріночку, один на все життя. Та й вдома на тебе синочок чекає…».

Забрала солдата-інваліда додому. Петрик кинувся до батька, обнімати та цілувати  почав. Лаврін же, коли побачив своє рідне подвір’я, свою стареньку хату, розхвилювався. Скупі солдатські  сльози котилися із його синіх, як літнє безхмарне небо, очей…

Почалося у них нове життя. Ярина ходила на роботу в колгосп, а Лаврін спочатку вдома був, але занудьгував чоловік. Його руки, його душа просили  роботи. І він її знаходив. Спочатку змайстрував собі  маленький візочок на чотирьох колесах, за допомогою якого міг пересуватися подвір’ям і шукати роботу. У помочі завжди був Петрик. Хлопчик пишався батьком, часто брав до рук батькові медалі, ордени Слави, Червоної Зірки і розпитував, за що він їх отримав.

Йшли роки. Сусіди співчували Яринці, яка і на роботі була щодня, і удома підтримувала порядок. Якось сусідка співчутливо запитала Ярину: «Тобі, мабуть, дуже важко із двома немічними  мужиками?». На це Яринка відповіла: «Мені просто дуже добре і затишно з ними. Без них і я б не жила».

Йшли роки. Петрик у школі вчився добре. Лаврін добився через військкомат протезів, навчився ходити, опираючись на палицю. А через деякий час пішов на роботу в колгоспну контору, де вже рік працювала дружина.

Жили не у розкошах, як і більшість колгоспників. Зате з ними жила тверда надія на краще життя і для них, і для Петра, який успішно закінчив середню школу і вступив на навчання до педагогічного вузу.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                           

Петро

і Галина

Студентські канікули Петро проводив у своєму селі. Допомагав батькам по господарству, працював у колгоспі. У вільний час ходив до річки купатися і відпочивати.

Одного дня молодий студент познайомився біля річки із дітьми сільської вчительки, яка рік тому приїхала із трьома дітьми у село. Ростила двох синів і донечку-красуню Галинку. Юнакові сподобалося дівча і він почав разом з нею та її братами відвідувати денні сеанси кіно, а після кіно гуляли в сосновому бору,  біля річки. Петро вперше закохався. Були і перші пристрасні поцілунки, і присяга на вічну вірність. Вчителька знала про те, що її дочка вперше зустрілася з коханням. Вона не перечила Галинці, бо про Петра тільки хороші слова чула від односельців.

Восени він повернувся до міста на навчання, а Галина закінчувала середню школу. Петро надсилав Галинці теплі листи, а вона відповідала йому взаємністю. Обоє виношували плани про майбутнє спільне життя. Про дружбу Петра  та Галинки дізнались і Ярина та Лаврін. Вони теж не ставали на перешкоді коханню сина.

Та доля подарувала Галині зустріч з іншим юнаком. Якось до села приїхав до своїх батьків із Києва Павло, який закінчував навчання в медичному вузі. Він чув від односельців, що Галинка теж мріє стати лікарем. Це і стало причиною, яка зблизила молодих людей. Вродливий хлопець красиво розповідав Галині про медичну професію й обіцяв посприяти в Києві, коли вона буде вступати до вузу. Та його слова виявилися нещирими і брехливими. Він забув про дівчину, як тільки залишив село. Скоро одружився у Києві. Впливовий батько дружини влаштував зятя на роботу в одній із клінік Києва.

А Галина все чекала від нього допомоги. Якось навіть хвалилася своїй близькій подрузі: «Мені кожна клітинка Павлушиного тіла рідна і дорога». Та все ж вступати до медичного інституту поїхала до Івано-Франківська. Там на останньому курсі  навчання закохалася у красивого льотчика і вийшла за нього заміж. Із Петром ніяких зв’язків не підтримувала. А він, навідуючись до рідного села, все хотів дізнатися, чому Галинка на його листи не відповідає. Батьки й повідомили синові правду. Та розповідь батьків вразила Петра у саме серце. Він став мовчазним, десь поділися його жарти і веселість.

Після закінчення інституту молодий спеціаліст влаштувався на роботу вчителем у школі сусіднього села. Навчав дітей фізиці та математиці, сумлінно ставився до роботи. Його любили учні й поважали колеги, називали Петром Лавріновичем. Через два роки призначили завучем. На цій посаді він трудився аж до виходу на пенсію. За сумлінну роботу був нагороджений декількома освітянськими нагородами. Жив сам, хоч і траплялися красиві й розумні дівчата на його життєвому шляху, але серед них не було Галинки, яку він любив усім своїм серцем.

Якось, приїхавши  черговий раз у своє рідне село на могилки батьків та до друзів, Петро Лаврінович випадково зустрів  її — свою Галинку. Вона була така ж гарна, як і колись, у далекій молодості. Жінка саме від’їздила із села, на зупинці чекала на автобус з хлопчиком років 15. Коли Петро Лаврінович підійшов до зупинки, Галина впізнала його і защебетала:  «Доброго дня, Петре Лавріновичу, я впізнала тебе  відразу, а ти мене впізнав? Це мій менший синок. А старший вдома, у Донецьку, жонатий. Ми з чоловіком уже на пенсії. А ти як? Сім’я, дружина, діти?»

«Немає, Галинко, у мене ні сім’ї, ні дружини, ні дітей. Один я живу і працюю ще», — стримано відповів.

«А чому ж не одружився?» – запитала Галина, заходячи в автобус.

«Не одружений, бо ми, Гайвани, однолюби», – видавив із грудей Петро Лаврінович.

Здригнувся автобус, чмихнув, випустивши із вихлопної труби клубок їдкого диму, і рушив.

Петро Лаврінович стояв і з сумом дивився услід автобусу, услід своїй молодості, своєму коханню, своєму щастю, що не збулося. «А все-таки вона гарна», — промайнула  думка у його сивій голові.

Іван Яхно, с. Матусів

Copyright © Офіційний сайт газети «Шполянські Вісті». Всі права захищено. При використанні наших публікацій посилання на «Шполянські Вісті» обов’язкове.