­Поділіться новиною

Будь ласка, заповніть всі обов'язкові поля.
Я згоден з вашими правилами і умовами
Відправляючи цю форму, ви приймаєте нашу політику конфіденційності.
captcha
Перезавантажити
Поділитись новиною
Вівторок, 25 вересня 2018

— Не можу зрозуміти, що відбувається: чи я щось не так роблю, чи то вже мій поїзд пішов, — зізнався якось у рідкісні хвилини відвертості В’ячеслав.

Річ у тому, що цьому симпатичному чоловікові за кілька років виповниться сорок, а от особисте життя ніяк не налагодиться. Суцільні невдачі. У таких випадках кажуть, що причину невдач необхідно шукати в собі самому. Та в нього нібито все гаразд. І вродою Бог не обділив, і гроші заробляти вміє, працює на фірмі з сучасними технологіями. Он вже заробив на квартиру та новенький автомобіль. І характер незлобивий. Здається, саме про таких чоловіків мріють більшість жінок. А тут…

— Знайомлюся з дівчатами, ніби й розмова клеїться, але коли дізнаються, що розлучений, та ще й маю дитину, починають вважати мене ледве не за злодія, — пояснює він. — Звичайно, можна було б приховати те, що довелося пережити. Та так нечесно. А з брехні, вважаю, стосунків починати не можна. З іншого боку, даремно більшість жіночої половини людства переконані, що стосунки руйнуються виключно з вини чоловіків.

Історія одруження В’ячеслава схожа на ті, які переживають більшість молодих людей. Через брак часу багато хто знайомиться через інтернет. Так само вперше саме на екрані комп’ютерного монітора він побачив обличчя майбутньої дружини. Попервах з симпатичною білявкою цікаво було спілкуватися, вона видалася серйозною і такою, з якою В’ячеслав захотів продовжити знайомство. Не зупинило й те, що проживала дівчина в іншому місті. За рік до неї переїхав і жених, відгуляли весілля. Почали будувати спільний побут.

У дружини періодично псувався настрій — і вона ніби намагалася накапостити молодому чоловікові. Не визнавала його батьків, тож до стареньких після тривалих умовлянь і доводів спантеличений, він мусив їхати сам. А потім вдома пояснювати, чому дружина уникає рідні. Вероніці весь час не вистачало грошей, хоч В’ячеслав добросовісно віддавав їй усю зарплату. А вона була немала. Вже пізніше, коли наприкінці місяця їм не вистачало на найнеобхідніші продукти, почав залишати більшу частину заробітку собі, аби не виглядати прохачем своїх же грошей.

— Дружину почала дратувати її робота. Вона розрахувалася, почавши шукати тимчасові підробітки в інтернеті. Проте й це не додало настрою, — розповідає про своє сімейне життя. — Я намагався терпіти, сподіваючись, що у перші роки сімейного життя, може, в більшості людей так. Думав, що минеться. Однак холодильник у нас був здебільшого порожнім, а готувати їсти Вероніка не любила, незважаючи на те, що сиділа вдома. Тож увечері після роботи я голодний ще намагався сам собі готувати вечерю. Звичайно, кохання з кожним днем тануло, а йому на зміну приходило непорозуміння і суперечки через дрібниці.

Минав рік за роком, а дитячого сміху у цій зі смаком обставленій квартирі не було чутно.

— Аби народити, маю кинути палити, — пояснювала дружина.

Її безуспішні спроби розлучитися з цигарками закінчувалися нервовими зривами на чоловікові або й ще гірше — втечами до батьків, які жили неподалік. Спочатку ті втечі були на день-два, а пізніше вже почали продовжуватися до тижня і довше.

Вважаючи, що живуть сім’єю, пара скоріше себе дурила.

— Так, були дні, коли ми раз по раз вирішували жити мирно і дружно, додає В’ячеслав. — Та їх було значно менше, ніж конфліктів. Одного разу Вероніка прийшла і заявила, що чекає на дитину, і що та дитина моя. Я багато разів уявляв, як радітиму, коли почую таку новину. Все ж після багаторазових походів дружини вночі, як казала, до батьків, зізнаюся, засумнівався у власному батьківстві.

Чергові його сподівання зберегти сім’ю виявилися примарними. А дружина прямо заявила, що подає на розлучення.

— А наша донечка? Вона що — зростатиме без тата? Ти так це собі уявляєш? — не зрозумів спочатку чоловік.

— Не твоя справа, розлучаємося — і все. То вже не твій клопіт, — почув безцеремонне від дружини.

Іншого виходу чоловік не побачив, а вмовляння не сиротити дитину не допомогли. Шлюб розпався. Якщо В’ячеслав і сумнівався, то тепер у рідкісні хвилини спілкування переконується, що рік за роком мала стає все більш схожою на свого тата. Втікаючи якнайдалі від неприємних спогадів, він переїхав жити і працювати в інше місто, сподіваючись, що попри пережите все ж має шанс на особисте щастя.

Степан Коломієць

Copyright © Офіційний сайт газети «Шполянські Вісті». Всі права захищено. При використанні наших публікацій посилання на «Шполянські Вісті» обов’язкове.