­Поділіться новиною

Будь ласка, заповніть всі обов'язкові поля.
Я згоден з вашими правилами і умовами
Відправляючи цю форму, ви приймаєте нашу політику конфіденційності.
captcha
Перезавантажити
Поділитись новиною
П'ятниця, 16 листопада 2018

Зі своїм двоюрідним братом Павлом я вперше побачилася в лютому 1992 року. В селі на сусідній Кіровоградщині одружувався його рідний брат Петро і мене моя тітка Аня запросила на весілля.

Разом з Павлом з російського міста Таганрог, де служив брат, приїхала його молода дружина Ольга. Приваблива і модна білявка відразу вирізнялася серед молоді на весіллі. Як зараз пам’ятаю — зупиняється автомобіль, відкриваються двері і звідти виходить Ольга. Довгонога, у розкішних туфлях на каблуках і норковій шубі.

Ольга була донькою російських дипломатів, тож змалечку звикла мати все, що забажає. От і забажала вона Павла — статний військовий льотчик дуже вже пасував до її норкової шуби.

Сказати, що між Ольгою і Павлом не було кохання, не можна. Але невістка у всьому хотіла брати верх. Тож вже через деякий час сталося так, що брат покинув службу і вирішив відкрити власну справу. Меблевий бізнес, започаткований братом, процвітав. Тож його дружина і донька Вікторія ні в чому не знали відмови: дорого одягалися, відпочивали за кордоном на курортах, у центрі Таганрогу з’явилася у подружжя нова трикімнатна квартира. Єдина донька Вікторія після закінчення школи вступила до престижного вузу в Ростові-на-Дону. З матеріального боку у родини все складалося якнайкраще, а от почуття чоловіка і дружини час від часу руйнувала ота зверхність Ольги. «Селюк», — нерідко докоряла вона чоловіка, нагадуючи йому, що він народився і виріс в селі. Не відставала від матері і донька, часто просто вимагаючи гроші і ображаючи батька.

З часом Павло здобув (хоч було йому й під сорок!) ще одну, третю освіту, і став працювати на митниці. Минув час і ця освіта йому знадобилася.

Після анексії Криму його як кваліфікованого спеціаліста направили трудитися на митницю на кордоні з окупованими територіями (звичайно ж, з боку Російської Федерації). Для чоловіка це було якимось полегшенням. Як зізнавався найближчим друзям, стосунки з дружиною з роками не покращувалися, а навпаки. Тому й взяв (за допомогою такого відрядження) якусь паузу, аби обдумати все і вирішити, як жити далі.

Саме в Криму Павло зустрів Надію. Жінка, в якої не склалася доля, усе тепло віддавала тепер не лише своїй 10-літній донечці, а й Павлу. Огорнула чоловіка такою турботою, яку він колись мріяв отримати від Ольги.

І хоч час від часу Паша навідувався в Таганрог, подумки розлучався з Олею, але відтягував момент, коли потрібно було зізнатися дружині у тому, що має іншу жінку. Знав достеменно, що свого часу Оля не завжди була вірною йому, допускала різні інтриги, заводила романи. Та все ж правди Олі не сказав.

Натомість жінка, щось запідозривши, почала навідуватися до Криму. Приїздила на 3-4 дні, відпросившись з роботи. Жила з Павлом в найманій квартирі, варила їсти і чекала його з роботи. А чоловік метався між двома жінками, давав Надії обіцянки поговорити з дружиною, але «вдарити» Ольгу розмовою про розлучення не наважувався. Не зміг піти до Надії навіть тоді, коли та оголосила про свою вагітність, а згодом народила Павлу сина Миколку.

До всього цього на подружжя звалилася інша проблема — після однієї з поїздок до Криму Ольга відчула себе зле, в неї піднялася температура. Після обстеження Павло почув невтішний діагноз — його дружина підхопила якусь рідкісну інфекцію, що тягне за собою важке ураження ніг, а з часом й ампутацію. Так і сталося — ту ногу у модних панчохах, якою колись так вразила, довелося відтяти.

Павло покинув гарну роботу на митниці і повернувся додому, взявся доглядати дружину. З часом пішов на умовляння Ольги і вони переїхали жити до курортного міста в Криму. Жінці завжди подобався Крим, вона мріяла купити тут житло і залишитися назавжди.

Зараз Павло з Ольгою винаймають у місті квартиру, чоловік знайшов роботу, трудиться і доглядає хвору дружину. Підбирають Ользі протез, але жоден, за словами Ольги, їй не підходить. Останній замовили аж у Москві у якійсь престижній клініці. Та й той Ольга забракувала.

Єдине, на що наважився Павло за останні півтора року, це розповісти дружині про кохану, про сина. Розповів і попросив його відпустити, натомість обіцяв жінці всіляко підтримувати її, найняти доглядальницю…

Кілька днів Ольга не розмовляла з Павлом, видно, нелегко їй далося сприйняти те зізнання. Усе життя з Павлом перед очима пролетіло, згадалося, як ображала його, не цінувала, та ще й дочку такому навчила. І ось зараз ще не стара, а вже немічна, вона так хотіла повернутись назад через ті двадцять п’ять років життя, як колись обійняти чоловіка, припасти до його сильного плеча…

За кілька днів дружина повідомила Павлу, що не триматиме його, відпустить, коли нарешті зможуть підібрати їй протез і вона сама почне ходити й обходити себе. Та Павло добре розуміє, що нескоро вона його відпустить й чи відпустить взагалі, а роки спливають.

Сина і Надію він регулярно відвідує, хлопчика записав на своє прізвище. Півторарічний карапуз вже кличе його татом, а хвилини, проведені поруч з ним, найщасливіші для Павла…

Ірина Грабовецька

Copyright © Офіційний сайт газети «Шполянські Вісті». Всі права захищено. При використанні наших публікацій посилання на «Шполянські Вісті» обов’язкове.