­Поділіться новиною

Будь ласка, заповніть всі обов'язкові поля.
Я згоден з вашими правилами і умовами
Відправляючи цю форму, ви приймаєте нашу політику конфіденційності.
captcha
Перезавантажити
Поділитись новиною
Вівторок, 17 липня 2018
Під час розмови нова знайома Юлія помітила мою засмученість, яку намагалася приховати, і поспішила запевнити:
— Ніколи не бери близько до серця щоденні турботи і неприємності. Пропускай їх, ніби крізь пальці, все одно вирішаться і забудуться.

Був кінець робочого дня, якось непомітно вона перейшла на «ти» і за чашкою чаю повідала свою історію про те, як страшна хвороба — онкологія — змусила жінку по-іншому поглянути на життя, навчила цінувати кожну мить і кожен день. Бо ніхто з нас не знає, який кому вік відведений Богом, тож краще жити у радості, якомога більше приділяючи уваги рідним і близьким, а ще — собі.

— У свої сорок з лишком років я жила, як більшість сільських жінок: розчинялася у щоденній роботі, нескінченних домашніх клопотах. Довчали з чоловіком у вузах дітей, закінчували будівництво господарських споруд на подвір’ї. Купили автомобіль, — перераховує Юлія результати багаторічної праці своєї родини. — Чесно зізнатися, не було коли дивитися за собою, приділяти увагу собі. В основному жила клопотами і проблемами дітей, чоловіка, іншої рідні.

Одного весняного дня все ж вирішила, що пора б уже й для себе пожити. Що не кажіть, а діти виросли, та й вдома стало менше роботи. Почала частіше заходити до магазинів, придивлятися до жіночих платтів, більше спілкуватися з давніми друзями.

Восени записалася до лікаря, аби без поспіху перевірити власне здоров’я. Хоч на той час нічого не турбувало. Для цього поїхала в обласний центр.

Озвучуючи результати ультрадіагностики, фахівець запевнив мене, що нічого страшного не виявив, однак у молочних залозах з’явилася невелика аденома, яка потребує видалення. Іншими словами, необхідна операція…

Не гаючи часу, пішла на консультацію до профільних лікарів, де мене ніби холодним душем облили, повідомивши, що все набагато серйозніше… Остаточний діагноз — рак — прозвучав як вирок… Відлунювався у вухах, а десь ніби далеко, вглибині душі згадувалося все пережите, життя, яке раптом, так невчасно,  могло обірватися…

Вийшовши з медзакладу, не плакала, а ридала, кричала, не маючи сил зупинитися і прийняти це горе, цю несправедливість. Ноги зробилися ніби ватяні, тіло не слухалося і я взагалі не до кінця усвідомлювала, що робити далі і як діяти.

Коли ж минувся перший напівшоковий стан, немалою мірою завдяки підтримці чоловіка, сім’ї, друзів, зважилася на операцію. Вирішила боротися до кінця і таки вийти переможницею у боротьбі з важкою хворобою. Кілька років тому, на операційному столі порізали, покроїли не лише моє тіло, а й душу.

Цілісінький рік провела в онкодиспансері. Виснажливі курси хіміотерапії, а після них не менш неприємні багаторазові опромінення. Жахливе самопочуття, відчуття нудоти після «вливань» сильнодіючих медичних препаратів. «Інколи здавалося, що від лікування просто шкіра починала ворушитися», — згадує Юлія про пережите і водночас наголошує, яку потужну підтримку мала від колег, знайомих, не кажучи вже про найрідніших людей.

За той час, кілька перших місяців, вона помітно схудла, потемніла на обличчі. От тільки те схуднення, про яке мріють багато жінок, не в радість.

Регулярні медичні огляди менш ніж через півроку після оголошення першого страшного діагнозу приголомшили Юлію ще раз. Цього разу їй без натяків, а відразу повідомили, що онкологію виявили в іншому органі. І що тривалий, дорогущий і виснажливий курс лікування необхідно починати знову. Ніби в пекельному колі.

— Я дивилася на себе в дзеркало — і не уявляла, як витримаю і чи взагалі виживу після ще одного такого лікування, — продовжує свою оповідь співрозмовниця. — Як так могло статися, що знову, так скоро онкологія?! Я ж стільки лікувалася, що ніби випалили в мені все, і хворе, й здорове! Нестерпно хотілося додому, в рідні стіни. За той час, доки лікувалася, витратили стільки грошей, що могли б купити ще один автомобіль. Та мої сльози і страшна депресія не могли зарадити біді, яка накотилася з новою силою. Довелося знову лягати на операційний стіл.

Важко підібрати слова і самій героїні, аби передати те море страждань, які витерпіла хвора, доки аналізи засвідчили, що вона вилікувалася і може повернутися до звичного сімейного життя, знову вийти на роботу. Щоправда, до лікарів доводилося звертатися й опісля.

Після такої сповіді подивилася на Юлію ніби іншими очима, зрозумівши, що й справді дрібні проблеми не повинні засмучувати. А ще вкотре підтвердилася давня істина про те, що найголовніше в житті — здоров’я.

А вона, зі смаком вбрана, із зачіскою, демонструвала мені недавні фотознімки з телефона, де вона з подругами у кав’ярні, з родиною за столом, усміхнена і щаслива. І додала:

— Тепер дбаю, аби щодня бути гарною, доглянутою. Радію дітям і чоловікові, який найбільше підтримував мене у біді, возив по медичних установах, утішав. Не знаю, що буде далі, тому ціную кожну мить і всім бажаю цінувати життя сьогоднішнє, а не те, що настане колись.

Антоніна Долина  

Copyright © Офіційний сайт газети «Шполянські Вісті». Всі права захищено. При використанні наших публікацій посилання на «Шполянські Вісті» обов’язкове.