­Поділіться новиною

Будь ласка, заповніть всі обов'язкові поля.
Я згоден з вашими правилами і умовами
Відправляючи цю форму, ви приймаєте нашу політику конфіденційності.
captcha
Перезавантажити
Поділитись новиною
Четвер, 24 травня 2018

Микола поспішав на навчання. Він ледь встиг вскочити у потрібний йому автобус. Захекавшись, гепнувся на вільне місце у третьому ряду салону автобуса.

Поставивши свою чималу сумку із продуктами біля себе і вмостившись у зручному кріслі, Микола глянув праворуч, де біля нього сиділа і ніби дрімала красуня: личко – довгувате, ледь з помітними веснянками, трохи підфарбоване, щічки рум’яні, а на правій щічці – родимочка, яка разом із маленьким кирпатим носиком надавала чарівності і якоїсь загадковості дівчині-сусідці. Русяві ж кучерики робили дівчину дійсно сплячою красунею. Вона ритмічно дихала, а її груди грайливо рухалися під білою кофтинкою. Невдовзі дівчина відкрила свої великі сірі очі й направила їх за вікно автобуса.

- Вибачте, - пробурмотів парубок, - я, мабуть, розбудив вас?

Дівчина повернула свою чарівну голівку до Миколи й тихо сказала:

- Нічого, - і знову почала розглядати краєвиди за вікном автобуса.

Через деякий час розмова відновилася і хлопець дізнався, що Валя, так звали красуню, теж їде до того ж міста, куди їхав Микола, що вона також студентка одного із вузів міста і мріє стати бухгалтером. Юнак розповів про себе: студент п’ятого курсу, здобуває освіту інженера.

Коли розмова пожвавилася, Микола глянув в очі дівчини й завмер. Він ніколи не бачив таких красивих очей. Ті очі ніби якимось чарами полонили душу хлопця. Він по-справжньому закохався у Валентину. Дівчина теж м’якішою стала, охоче підтримувала розмову. Виходячи з автобуса на кінцевій зупинці, парубка приємно вразила постава дівчини. Вона була середнього зросту, худенька і гнучка, немов молода берізка весною. І рум’яні щічки, і брівки дугою, і пухкенькі губки, які ніби просили палкого поцілунку, затуманили Миколі голову. На прощання потиснули один одному руки й домовилися про зустріч через два дні. Микола погано спав ті дві ночі. Перед його очима з’являлася красуня Валя, чувся її голос… Він продумував до дрібниць їхнє перше побачення. Вирішив запросити Валю у міський парк на дискотеку. Танцювальний майданчик парку зустрів Миколу та Валентину привітно.

Звучали спокійна музика, миготіли різнокольорові вогні. На душі у Миколи було радісно і легко.  Валентина вміла танцювати. А дещо стримані руки своїм тілом у такт музики робили її ще привабливішою, загадковішою і чарівнішою.

Після танців зоряний осінній вечір повів їх центральною вулицею міста до Валиного гуртожитку.

Микола розумів, що теж подобається Валентині. А чому б і ні? Середнього зросту, спортивної статури, русявий чуб кучерявився на голові, а ледь примружені карі оченята світяться добром та ласкою.

За розмовами швидко час плине. Ось і гуртожиток, де жила Валя. Почали прощатися. Миколі хотілося ніжно притиснути дівча до своїх широких грудей і полетіти з нею аж до Чумацького Шляху, який виблискував сріблом на зоряному небі, і цілувати, цілувати красуню. Та він не насмілився це зробити, а лише ніжно потис дівчині руку і подякував за приємний вечір.

Осінь, зиму і весну Микола та Валентина провели у теплих зустрічах, звикали один до одного. Лише державні екзамени дещо скоротили їхні побачення.

Після одержання дипломів Микола запропонував Валентині одружитися і вона не відмовила. Микола хоч і кохав усім серцем Валентину, але інколи у нього закрадалася думка, що чогось у його красуні не вистачає у доповнення до її чарівності, до її краси.

Весілля влаштували у селах, де жили їхні батьки, а після святкувань селяни знову оділи на себе робоче ярмо.

Миколі та Валентині пощастило із роботою. Обоє влаштувалися працювати на машинобудівний завод в обласному центрі. Микола – інженером, а Валентина – бухгалтером заводської бухгалтерії.

Уже через рік Микола зарекомендував себе знаючим, беручким спеціалістом. Це помітило заводське керівництво і призначили його заступником головного інженера заводу, а коли старий головний інженер пішов на пенсію, доручили Миколі очолити інженерну службу заводу. Чоловік хоч і обіймав високу посаду на підприємстві, але був дуже уважний до людей, умів із кожним знайти компроміс. Миколу поважали робітники як знаючого спеціаліста і добру душею людину. Він був досить уважний до молодих робітників, допомагав їм.  Не любив він лише ледарів та п’яниць. Правда, Микола теж не був безгрішний. На якихось колективних святах міг і чарчину випити, і поспівати своїм приємним голосом українських пісень.

Валя ж і вдома, і в колективі була стримана. Ніколи не сміялася, не проявляла своїх емоцій, наче душа її ніколи не раділа. Співати вона не вміла, до танців теж була байдужа.

Уже через рік Валя подарувала чоловікові сина, якого на честь Миколиного батька, який загинув на фронті, Іваном назвали. Іванко був на Миколу схожий. Через три роки родина поповнилася дівчинкою – на світ з’явилася Маринка-красуня, точна копія Валі. Дружина в основному займалася дітьми, а Микола на заводі трудився, заводська робота часто змушувала затримуватися допізна. Коли приїздив додому, його завжди чекала смачно приготовлена вечеря, а для дітей було свято, коли батько приділяв їм якусь годину для спілкування. Діти обожнювали веселого і жартівливого батька. Валя ж завжди була стримана у своїх почуттях навіть із дітьми…

Пролетіли зимами та веснами літа. Повиростали діти, а Микола та Валя постаріли. Згодом подружжя дідусем та бабусею стали. Доля була благодійною до них: обоє мали хорошу роботу, трикімнатну квартиру в престижному районі міста, а у їхньому гаражі стояли новенькі «Жигулі». Валя продовжувала підтримувати у квартирі ідеальний порядок, смачно готувати різні страви на кухні. Сім’я жила у достатку та у сімейному спокої, взаєморозумінні та злагоді, але Миколу не покидала ввесь час думка, що у його дружини Валентини все ж чогось не вистачає. Микола все частіше залишався допізна на роботі, бо там йому було не так скучно, як вдома.

— Може, я розлюбив свою Валю? – думав у такі хвилини чоловік. – Та ні ж, ні. Вона он яка гарна, ніби і старість не поспішає до неї, лиш у її кучериках сиве павутиння заплуталося…

Нарешті Микола збагнув: «Нема у неї тепла в душі, яким би можна було зігріти зашкарублу мою від повсякденних клопотів душу…». Як же він раніше не дійшов до такого висновку? Тепер чоловік аналізував їхнє життя від першої зустрічі і твердо переконався, що й справді слова ніжності і ласки були у неї відсутні і до Миколи, і до дітей та внуків. Тож чоловік подумки склав план завтрашньої розмови із Валею.

Наступного дня Микола встав рано, а вже сніданок був готовий і стояв на столі. Він підійшов до дружини, ніжно притиснув її до своїх грудей і тихим голосом промовив: «Валентинко, кохана…». Більше слів не було, Микола якось незвично опустився на стілець, схилився на стіл і замовк назавжди. Лікарі констатували смерть від тромбу.

Уранці загув заводський гудок. Він кликав робітників на роботу і гучно прощався зі своїм головним інженером Миколою Івановичем Щербаком, який лежав у новенькому костюмі в домовині.  Над ним у великій журбі та печалі стояла його красуня Валя. Що думала вона у той час, ніхто не знав. Вона припала своїми пошерхлими губами до рук мертвого чоловіка і щось тихо шепотіла. Можливо, саме у ті хвилини Всевишній наповнював її душу найбагатшим скарбом – теплом та ніжністю.  

Іван Яхно, с. Матусів

Copyright © Офіційний сайт газети «Шполянські Вісті». Всі права захищено. При використанні наших публікацій посилання на «Шполянські Вісті» обов’язкове.