­Поділіться новиною

Будь ласка, заповніть всі обов'язкові поля.
Я згоден з вашими правилами і умовами
Відправляючи цю форму, ви приймаєте нашу політику конфіденційності.
captcha
Перезавантажити
Поділитись новиною
Субота, 20 жовтня 2018

Чоловіка тітки Тетяни звали Петром. Але на ім’я вона його називала тільки тоді, коли зверталася безпосередньо до нього: «Петю...» А в розмовах із сусідками, з рідною сестрою, знайомими незмінно казала: «Мій годувальник».

Тітка Тетяна працювала в колгоспній городній бригаді, а дядько Петро був передовим комбайнером, відомим на весь район. Він і приносив у дім головний дохід: високу зарплату за свою сумлінну працю, премії, нагороди з подарунками після жнив. Якось навесні дядько Петро приїхав із райцентру із саджанцем:

— Ось купив горіх — продавали на базарі з розсадника. Казали, дуже врожайний сорт. Як називається — не запам’ятав.

— То посади біля вишняку, — порадила дружина.

— Е ні, горіх любить простір. Посаджу на городі з боку хати.

Так і зробив.

У перші роки, поки дерево було ще молоденьке й, здавалося, повільно росло, ніхто його не помічав. Потім горіх порадував господарів першими кількома плодами, згодом — кількома десятками... І от уже син господарів 14-річний Олексій ходить у вересні з потемнілими долонями: горіхи чистив.

А через якийсь час тітка Тетяна почала виказувати своєму годувальнику:

— Твій горіх уже півгорода затіняє! Картопля витягується в нитку, огіркам світла бракує.

— Шістдесяти соток на все вистачить, — заперечував дядько Петро.

Горіх із року в рік, здавалося, все більше розростався — і вгору, і вшир. Тінь від нього діставала й до вікон вітальні. І щороку тітка Тетяна нарікала на дерево.

Сорт справді виявився на диво врожайним. Горіхів під осінь — відрами. Пригощали ними всіх, хто тільки до двору заходив. У студентські роки Олексій возив їх однокурсникам у гуртожиток.

А тітка Тетяна ніяк не могла заспокоїтися: щось на городі не вродило — винен горіх. І якось навіть захотіла, щоб чоловік його зрубав.

— Е ні! — дядько Петро був категоричним. — Не рубатиму сам і нікому іншому не дозволю. Хіба що після моєї смерті це зробите. Невже тобі не шкода? — щиро дивувався дружині.

Підступна невиліковна хвороба скосила господаря. І у тітки Тетяни не стало годувальника.

Настали нелегкі 90-ті. Син Олексій, що мешкав із сім’єю в райцентрі, втратив роботу. Мізерної пенсії тітки Тетяни ні на що не вистачало. Притрушений снігом, стояв на городі велетенський горіх. Дивлячись на нього, тітка згадувала чоловіка і то зітхала, то схлипувала.

Якось селом їхав автофургон, загальмував біля двору. Жінка вийшла за хвіртку. З кабіни вистрибнув жвавий молодик у дублянці:

— Ми заготівельники. Бачимо, у вас великий горіх. Чи немає у вас плодів на продаж? Ми добре заплатимо.

На кухні біля водогрійного котла стояли три мішки з горіхами, які господиня не знала куди подіти. Везти в райцентр на базар важко та й ніколи... Стояти там із ними, набиватися покупцям... Невістка теж продавати не буде.

— Аякже, є. Гарно заплатите — то й беріть.

Заготівельники жінку не обманули: тих грошей вистачило і їй, і синовій сім’ї на певний час. І дорогу до її двору не забули: відтоді щороку навідуються.

Дивлячись на велетенський горіх, сива жінка час від часу каже, зітхаючи: «Годувальник ти мій...».

Таїсія Цегельна

Copyright © Офіційний сайт газети «Шполянські Вісті». Всі права захищено. При використанні наших публікацій посилання на «Шполянські Вісті» обов’язкове.