Вівторок, 19 березня 2024

З невеличкої, з низькою стелею кімнати зненацька почувся голосний крик немовляти. Господар Тимофій, знаходячись у кухні, полегшено зітхнув і обережно зазирнув до породіллі. Сільська повитуха Марфа, миючи руки у ночвах, мовила: — Маєш сина, ще й міцного.

Картата сумка стояла напоготові у кутку польового шпиталю. Кілька кофтин, чобітки, літня вдяганка.

- Чула, Катю? Стефко зі своїм іспанським коханням приїхав, - принесла новину сусідка-всезнайка. - Може, до сина навідається.
- А він його чекає? Степан Остапом роками не цікавився. Відколи розлучилися. Та й кохання в нього не іспанське. Вона заробітчанка з сусідньої області.
- Навіть на синове весілля не покличеш? Батько все-таки. Буде мати про що наше містечко пліткувати, якщо Стефко сина не благословить.

Вийшовши на пенсію, я з райцентру переїхала в село, у батьківську хату. Коли навела лад усередині, взялася за подвір’я і сад. Восени дерева обрізала, кущі обновила. А весною скопала клумбу, посіяла квіти. Працювала собі на задоволення: щодня потрошку. Часто за мною спостерігала зі свого подвір’я Тимофіївна, моя сусідка. Спочатку мовчки, а потім із здивуванням: мовляв, навіщо тобі все переробляти, день у день риючись у землі? Я віджартовувалася: мовляв, люблю агрофітнес і все, що з ним пов’язане.

Більшість молодих батьків знають, як часом незручно доводиться в магазині, коли дитина раптом забажає щось купити, та ще й недешеве. А на ту забаганку у гаманці грошей якраз не вистачає. При цьому не з кожною дівчинкою чи хлопчиком вдається спокійно домовитися не купувати чергову ляльку, машинку чи дорогий розрекламований смаколик. Нерідко внаслідок батьківської відмови привселюдно дитя починає ридати, намагаючись таки добитися свого. Днями стала свідком подібної ситуації в одному з продуктових магазинів міста.

Переживши жахіття перших місяців, а тепер вже й років повномасштабної війни, вимушений переїзд на більш безпечні території, немало українців потроху обживаються на новому місці. Хтось з них вже устиг купити квартиру чи будинок, усвідомлюючи, що повертатися їм нікуди. Люди влаштовуються на нову роботу, обростають новими знайомствами, друзями. Десятки таких історій мають місце і на Шполянщині, зокрема у Лип’янській громаді.

Люба, нова сусідка, сподобалася мені відразу. Привітна, товариська. З першої нашої розмови виникло таке відчуття, ніби ми давно знаємо одна одну. Люба вміє і порадіти, і поспівчувати, і порадити. З нею легко ще й тому, що всю сільську роботу вона виконує без скарг і нарікань на тяжку долю. Інколи здається, що лад у її хаті і на городі створюється сам собою. Та й на життя вона дивиться по-своєму.

Нас із Зоєю свого часу звела коротка зустріч. Я приїздила у відрядження в невеличке село Новотроїцьке, довелося затриматись і не встигла на останній автобус. Обліковець із місцевого господарства Клава люб’язно запросила переночувати у них, Зоя була невісткою цієї привітної жіночки. Чорнява дівчина з величезними очима здалась мені відлюдькуватою — ховала погляд і не йшла на розмову, зникала, як і з’являлась, тихо й нечутно. Клава за вечірнім чаюванням розповіла, що їхній Ромко привіз дружину здалеку, він там був на сезонних роботах, Зоя куховарила робітникам. Познайомились, зійшлися. Після приїзду додому батьки Романа поставили молоді сувору умову: жити тільки у шлюбі. Побралися, а там невістка і при надії стала, раділи першому внуку, Дмитриком назвали. Уже й другого чекають.

Усе в цій родині було добре, от лише Клава зізналась, що непокоїть материнське серце відлюдькуватість невістки, її мовчазність навіть у сімейному гурті. А стосунки в родині були щирі, тут любили і гостей прийняти, й пожартувати та посміятися. Ромка був протилежністю дружині — товариський, відкритий. Заспокоював матір, мовляв, Зоя зростала сиротою, виховувала тітка, тож не часто сміятися доводилось.

У всіх щасливих людей у дитинстві неодмінно є бабуся. Але у дуже щасливих у дитинстві є дідусь. Віта про це знала як ніхто. Її дитинство — суцільне нескінченне літо. З маками, жоржинами, жуками-сонечками, крученими паничами, гарячим піщаним берегом Ворскли і дідусем. Власне, якби не дідусь Толя, хтозна, чи була б і Віта…

Потреба в присадибних ділянках в останні щонайменше три десятиліття змінювалася докорінно на Шполянщині.

В 90-х роках нелегко було знайти вільну землю для вирощування городини. Потім від тих кількох десятків соток відмовлялися і вони заростали бур’янами.

У неї був Іван, а потім не стало. Хто зрозуміє розпач жінки, якій треба двох доньок вчити, виводити в люди? Тривоги ці щодня й, здається, щогодини. Маленька вчительська зарплата, ніби пісок. Сьогодні тримала в руці гроші. Завтра — ніби розтанули, висипалися. За все треба братися самій.

Ми зустрілися з Іриною біля моря. Стояла лагідна, погідна осінь. Море відпочиває від нашестя людської хвилі, але ще тепле. Легко думається, так безтурботно дивишся на світ його то синіми, то темнуватими глибокими очима. І не жадаєш спілкувань.

Здавалося, шкільні роки далеко позаду. Й не все, що відбувалося у стінах рідної школи кілька десятків років тому, можна пригадати.
Але є історії, які з пам’яті не стираються. Серед них і кумедні, і сумні...

Дід Микола з Легедзиного ніколи не належав до полум’яних прибічників мілітаризму. І «героїв Второй міровой», яких з кожним десятиріччям після закінчення війни ставало все більше, мій давній приятель завжди сприймав з іронією.Та цього разу, напередодні 9 травня Микола буквально приголомшив мене, заявивши, що має повне право на участь в  параді Перемоги. І то не просто так, а в колоні героїв.

Зі своїм двоюрідним братом Сергієм з Ізмаїлу регулярно спілкуємося телефоном. Ще живі його батьки, мої дядько й тітка, тож завжди розпитую, як вони, як переживають останні події, коли російські окупанти регулярно обстрілюють південні портові міста.

Іван Петрович та Микола Васильович працювали в одній вже колишній організації. Все їх життя пов’язане з механізацією. Обоє майже ровесники, адже розміняли вже по восьмому десятку.

Чесно зізнатися — я щороку побоююся серпня. Ні, цей щедрий теплий останній місяць літа не пов’язаний з якимись негативними спогадами чи забобонами. Навпаки, вийдеш на город: краса!... Усе дозріває, огірки цьогоріч вродили, як не щоразу буває, з-під кущиків видніються червонобокі помідори. А під лапатим листям вже настала термінова пора вибрати кабачки. А перець, так той взагалі подивував! Мало того, що на кущиках поначіплялося по чотири-п’ять чи й більше налитих дощами плодів, так деякі з них, доки приділяла увагу огіркам, уже носиками риють землю. На поверхні їм, бачте, вже затісно. От справді подумалося, Всевишній вже другий рік поспіль компенсує нам ті плоди, що зараз не довезуть з Херсонщини через війну.

– Хочу покаятись перед тобою, – прошепотіла Євдокія.
Лікарі сказали Наталці, що матері залишилося жити лічені дні. Можливо, марить. 
– Присядь і послухай, – наполягала жінка. – Я й так на той світ із гріхом відійду. Ти повинна знати правду…

Спершу невістка Галина Петра Олексійовича «солодко співала»: "Петре Олексійовичу, переїжджайте до нас жити. Вам адже напевно після Ангеліни Гнатівни важко жити одному. Ми подбаємо про вас, як ви колись подбали про нас".

Мама моєї приятельки живе в сусідньому з райцентром селі. І хоч діти щотижня у вихідні дні навідують стареньку, та все ж подруга зізнається, що постійно переживає за неньку, адже тій нещодавно виповнилося 88 років. Добре, що обійти себе бабуся ще може, та й небайдужі сусіди навідуються.

оголошення

Нові автомобільні
шини R13-R20
Тел.: 063-693 78 84

Продам мед
соняшниковий
Тел.: 097 18 60 657.
Продам Део Ланос 2004 р.
Бензин+газ-метан.
Тел.: 063-693 78 84
Copyright © Офіційний сайт газети «Шполянські Вісті». Всі права захищено. При використанні наших публікацій посилання на «Шполянські Вісті» обов’язкове.