­Поділіться новиною

Будь ласка, заповніть всі обов'язкові поля.
Я згоден з вашими правилами і умовами
Відправляючи цю форму, ви приймаєте нашу політику конфіденційності.
captcha
Перезавантажити
Поділитись новиною
П'ятниця, 24 травня 2019

Тварин, яких використовують для шпигунства, більше, ніж ви думаєте.

Чого тільки вартий недавній переполох в норвезьких ЗМІ, які повідомили, що рибалки неподалік від острова Інгою на півночі країни помітили поруч зі своїм човном кита - білуху, до якого ременями була прикріплена відеокамера. На пряжці ременя було написано латиною Equipment St. Petersburg (англ. "Спорядження Санкт-Петербург").

Хочу розповісти історію, яка трапилася кілька років тому напередодні новорічних свят. Пригадую, було тоді холодно, вітер, дощ зі снігом. Так незатишно, хоч із дому не виходь.

Після закінчення медичного коледжу Галя працювала медсестрою у районній лікарні. Струнка, довгокоса, із очима, як вишні у росі, дівчина мала спокійну та врівноважену вдачу. Це допомагало їй позбуватися небажаних залицяльників без зайвих емоцій і образ.

Час від часу до редакції звертаються пенсіонери, розповідаючи про свої проблеми. У тих розповідях часто згадуються малі пенсії, не зовсім зрозуміло, як для старих людей, нараховані субсидії та отримані платіжки за комунальні послуги. Ось що розповіла одна з пенсіонерок.

Тереза поспішала. Купила квиток на літак з Італії до України. «Бусом» їхати довго. Везла гроші тітці на операцію. Могла б і переслати. Але хотіла побачити тітку. Підтримати. Побути поруч.
У тітки Василини є донька. Також заробітчанка. Разом із чоловіком працюють за кордоном. Давно…

— Віриш, я зовсім самотня, — зізнається, зітхаючи, тітка Марфа. — Ніхто до мене не ходить, і сама — майже нікуди з квартири не відлучаюся. Хіба вийду за продуктами до найближчого магазину.

— Васильку, візьми мене на Великдень додому, візьми мене, синку. Я притулюся десь у куточку, до рота прикладу хустинку, щоб не кашляти, і перебуду кілька днів у рідній хаті, де і стіни лікують. Я тут не витримаю.

Сашко з Віталієм покумалися давно. Як їх раптом спитати, яким боком вони один одному куми, так відразу й не скажуть. Лиш хвилину подумавши, здогадаються, що дітей разом не хрестили, а перекумалися вже у спільній застільній компанії. Обидва молоді, то й дбають, аби поступово обжитися майном.

У вікно заглядав промерзлий вечір, схожий на хлопчиська, який загубив рукавиці і тепер тулить задубілі руки до теплої, від її подиху, шиби. Нечутними кроками ступало новоріччя. Небо упродовж дня витріпувало кожну хмаринку. І нарешті прибирання Всесвіту завершилося. На снігу, немов жовті намистинки, розсипалися квадратики вікон. А над ними - магічне зоряне шатро.   

– Галинко, ти б якось забігла до мене по груші. Уродило їх цьогоріч стільки, що вже й не знаю, куди дівати. А ти ж любиш грушки, – щебетала Марія, запитливо заглядаючи в очі подрузі.

Майя і Олена — сусідки. Обидві увесь вік прожили в невеличкому селі. За вирішенням будь-яких питань і проблем звикли насамперед звертатися одна до одної. А коли минула молодість, повиростали і порозліталися з рідних гніздечок доньки, то й поготів. Хилилися жінки одна до одної, бо недарма люди підмітили, що добрий сусід кращий за далекого родича.

Мій сусід, пенсіонер Петро, затятий холостяк, надумав женитись. Тож перед цією урочистою подією вирішив у своїй однокімнатній квартирі зробити ремонт. Купив шпалери, бо старі вже вицвіли, і ось коли він клеїв їх під самою стелею, стоячи на табуретці, його улюбленець — кіт Кузя вирішив побавитись і цапнув того за труси. Від несподіванки сусід втратив рівновагу і гепнувся на підлогу, зламавши ногу. Ледве доповз до телефона. «Швидка», правда, приїхала незвично швидко.

Жінки та дівчата здавна любили себе  прикрашати. Що й казати, дівчатка вже з малих років, як ті сороки, заглядаються на барвисті намиста. Не виключення і мала Маринка. Приїхавши у гості до своєї двоюрідної бабусі, вона, граючись, зазирала до шафки, все сподіваючись знайти там собі якусь прикрасу.

До Михася і містечковий люд ходив, і з округи приїжджали. Казали, старий уміє вгадувати долю.

І хоч жінку неетично розпитувати про вік, але під час спілкування з жителькою Матусова 80-річною Лідією Пилипівною Левицькою часто виникала думка, що вона виглядає молодшою своїх літ. Та й життєва історія жінки свідчить, що й у її віці можна не лише активно жити і працювати, а ще й насолоджуватися спілкуванням з іншими, побачивши світ.

Зимової пори Михайло вирішив заколоти кабанчика. Покликав друзів-помічників, аби після роботи й чарчину за свіжиною було з ким перехилити.

— Кумо, і де ті гриби?! Жодного не бачу довкола.

— Та казали люди, що багато вже з’явилося лісових дарів. А ми з тобою сьогодні, мабуть, не з тієї ноги встали.

«Ну й гарна дівка, як намальована», — казали в селі про Катерину. І справді — струнка, білолиця, чорноброва, ще й вдачі лагідної. А співала як! Ніхто в селі не міг вивести пісню так, як вона. А знала тих пісень безліч. Не один парубок задивлявся на неї. А їй запав у душу Іван. «І що вона в ньому знайшла?» — дивувалися жінки. Вайлуватий, неговіркий, ото тільки й краси, що кучері… Та серцю не накажеш.

Збираючись у подорож за кордон, замислювалася над тим, як спілкуватимуся в іноземних країнах. Звичайно, кожен з нас вивчав англійську, німецьку чи іншу мову у школі, та її рівень далеко не кожному дозволяє вільно спілкуватися з іноземцями.

Згодом, побувавши в Австрії, Італії, зайвий раз пересвідчилася, скільки наших земляків виїхали туди на заробітки, а хто й на постійне проживання.

- Гірко! - гукали гості. І молодим справді було дуже гірко. Особливо, нареченій. Наталя чекала, коли нарешті закінчиться це пекельне весілля.

Copyright © Офіційний сайт газети «Шполянські Вісті». Всі права захищено. При використанні наших публікацій посилання на «Шполянські Вісті» обов’язкове.