­Поділіться новиною

Будь ласка, заповніть всі обов'язкові поля.
Я згоден з вашими правилами і умовами
Відправляючи цю форму, ви приймаєте нашу політику конфіденційності.
captcha
Перезавантажити
Поділитись новиною
Четвер, 17 січня 2019

— Віриш, я зовсім самотня, — зізнається, зітхаючи, тітка Марфа. — Ніхто до мене не ходить, і сама — майже нікуди з квартири не відлучаюся. Хіба вийду за продуктами до найближчого магазину.

— Васильку, візьми мене на Великдень додому, візьми мене, синку. Я притулюся десь у куточку, до рота прикладу хустинку, щоб не кашляти, і перебуду кілька днів у рідній хаті, де і стіни лікують. Я тут не витримаю.

Сашко з Віталієм покумалися давно. Як їх раптом спитати, яким боком вони один одному куми, так відразу й не скажуть. Лиш хвилину подумавши, здогадаються, що дітей разом не хрестили, а перекумалися вже у спільній застільній компанії. Обидва молоді, то й дбають, аби поступово обжитися майном.

У вікно заглядав промерзлий вечір, схожий на хлопчиська, який загубив рукавиці і тепер тулить задубілі руки до теплої, від її подиху, шиби. Нечутними кроками ступало новоріччя. Небо упродовж дня витріпувало кожну хмаринку. І нарешті прибирання Всесвіту завершилося. На снігу, немов жовті намистинки, розсипалися квадратики вікон. А над ними - магічне зоряне шатро.   

– Галинко, ти б якось забігла до мене по груші. Уродило їх цьогоріч стільки, що вже й не знаю, куди дівати. А ти ж любиш грушки, – щебетала Марія, запитливо заглядаючи в очі подрузі.

Майя і Олена — сусідки. Обидві увесь вік прожили в невеличкому селі. За вирішенням будь-яких питань і проблем звикли насамперед звертатися одна до одної. А коли минула молодість, повиростали і порозліталися з рідних гніздечок доньки, то й поготів. Хилилися жінки одна до одної, бо недарма люди підмітили, що добрий сусід кращий за далекого родича.

Жінки та дівчата здавна любили себе  прикрашати. Що й казати, дівчатка вже з малих років, як ті сороки, заглядаються на барвисті намиста. Не виключення і мала Маринка. Приїхавши у гості до своєї двоюрідної бабусі, вона, граючись, зазирала до шафки, все сподіваючись знайти там собі якусь прикрасу.

І хоч жінку неетично розпитувати про вік, але під час спілкування з жителькою Матусова 80-річною Лідією Пилипівною Левицькою часто виникала думка, що вона виглядає молодшою своїх літ. Та й життєва історія жінки свідчить, що й у її віці можна не лише активно жити і працювати, а ще й насолоджуватися спілкуванням з іншими, побачивши світ.

— Кумо, і де ті гриби?! Жодного не бачу довкола.

— Та казали люди, що багато вже з’явилося лісових дарів. А ми з тобою сьогодні, мабуть, не з тієї ноги встали.

Збираючись у подорож за кордон, замислювалася над тим, як спілкуватимуся в іноземних країнах. Звичайно, кожен з нас вивчав англійську, німецьку чи іншу мову у школі, та її рівень далеко не кожному дозволяє вільно спілкуватися з іноземцями.

Згодом, побувавши в Австрії, Італії, зайвий раз пересвідчилася, скільки наших земляків виїхали туди на заробітки, а хто й на постійне проживання.

Мій сусід, пенсіонер Петро, затятий холостяк, надумав женитись. Тож перед цією урочистою подією вирішив у своїй однокімнатній квартирі зробити ремонт. Купив шпалери, бо старі вже вицвіли, і ось коли він клеїв їх під самою стелею, стоячи на табуретці, його улюбленець — кіт Кузя вирішив побавитись і цапнув того за труси. Від несподіванки сусід втратив рівновагу і гепнувся на підлогу, зламавши ногу. Ледве доповз до телефона. «Швидка», правда, приїхала незвично швидко.

Страшний суд - це дитячий суд. Це - сльози дорослої печалі, що тремтять на очах дитини. Холодний смуток, який не здатне струсити з маленької душі навіть веселе, безтурботне літо…

До Михася і містечковий люд ходив, і з округи приїжджали. Казали, старий уміє вгадувати долю.

Старість ніхто не запрошує до себе. Вона нахабно сама приходить до кожного з нас. Приходить несподівано та ще й не сама, а з цілим виводком хвороб різних. Не вірю у щасливу старість.

Зимової пори Михайло вирішив заколоти кабанчика. Покликав друзів-помічників, аби після роботи й чарчину за свіжиною було з ким перехилити.

Не мала Ганна звички кудись далеко їздити. Завжди часу було обмаль: то на роботу поспішала, то на господарці поралась. Мирослав, чоловік, шанував дружину. Вину перед Ганною свою відчував. Він був причиною, що доля їх дітьми оминула.

«Ну й гарна дівка, як намальована», — казали в селі про Катерину. І справді — струнка, білолиця, чорноброва, ще й вдачі лагідної. А співала як! Ніхто в селі не міг вивести пісню так, як вона. А знала тих пісень безліч. Не один парубок задивлявся на неї. А їй запав у душу Іван. «І що вона в ньому знайшла?» — дивувалися жінки. Вайлуватий, неговіркий, ото тільки й краси, що кучері… Та серцю не накажеш.

- Ти диви, Варка - вдова, доньку сама виховала і почала будуватися, - дивувались у селі. - Де ж гроші взяла?

- Худобу тримає. Може, колгосп допоміг. Та й в ланці працює, - міркували односельчани.

- Гірко! - гукали гості. І молодим справді було дуже гірко. Особливо, нареченій. Наталя чекала, коли нарешті закінчиться це пекельне весілля.

- Ви хотіли б доньку чи сина?

Молода лікарка, здавалося, дивилася Ларисі не в очі – в душу.

- Татусі хочуть синів. А нам, жінкам, важливо, аби діти здорові народжувалися.

- Сина… Я хочу сина. Любомира. Ні, вибачте…

Copyright © Офіційний сайт газети «Шполянські Вісті». Всі права захищено. При використанні наших публікацій посилання на «Шполянські Вісті» обов’язкове.