­Поділіться новиною

Будь ласка, заповніть всі обов'язкові поля.
Я згоден з вашими правилами і умовами
Відправляючи цю форму, ви приймаєте нашу політику конфіденційності.
captcha
Перезавантажити
Поділитись новиною
Субота, 22 вересня 2018

Зимової пори Михайло вирішив заколоти кабанчика. Покликав друзів-помічників, аби після роботи й чарчину за свіжиною було з ким перехилити.

«Ну й гарна дівка, як намальована», — казали в селі про Катерину. І справді — струнка, білолиця, чорноброва, ще й вдачі лагідної. А співала як! Ніхто в селі не міг вивести пісню так, як вона. А знала тих пісень безліч. Не один парубок задивлявся на неї. А їй запав у душу Іван. «І що вона в ньому знайшла?» — дивувалися жінки. Вайлуватий, неговіркий, ото тільки й краси, що кучері… Та серцю не накажеш.

- Гірко! - гукали гості. І молодим справді було дуже гірко. Особливо, нареченій. Наталя чекала, коли нарешті закінчиться це пекельне весілля.

Страшний суд - це дитячий суд. Це - сльози дорослої печалі, що тремтять на очах дитини. Холодний смуток, який не здатне струсити з маленької душі навіть веселе, безтурботне літо…

Старість ніхто не запрошує до себе. Вона нахабно сама приходить до кожного з нас. Приходить несподівано та ще й не сама, а з цілим виводком хвороб різних. Не вірю у щасливу старість.

Не мала Ганна звички кудись далеко їздити. Завжди часу було обмаль: то на роботу поспішала, то на господарці поралась. Мирослав, чоловік, шанував дружину. Вину перед Ганною свою відчував. Він був причиною, що доля їх дітьми оминула.

- Ти диви, Варка - вдова, доньку сама виховала і почала будуватися, - дивувались у селі. - Де ж гроші взяла?

- Худобу тримає. Може, колгосп допоміг. Та й в ланці працює, - міркували односельчани.

- Ви хотіли б доньку чи сина?

Молода лікарка, здавалося, дивилася Ларисі не в очі – в душу.

- Татусі хочуть синів. А нам, жінкам, важливо, аби діти здорові народжувалися.

- Сина… Я хочу сина. Любомира. Ні, вибачте…

Наше життя побудоване так, що все в ньому відбувається в перший і, на жаль, в останній раз. Вперше немовля появляється на світ, вперше робить несміливі кроки по землі, вперше вимовляє найрідніше слово «мама» і ще багато чого робить вперше.

Сергій Петрович і Наталія Володимирівна днями стали на весільний рушник. Їм вже майже по сімдесят років, та очі їхні іскряться молодечою радістю і теплом.

Доля кожного з цих двох немолодих людей не завжди була легкою. Та й на старості літ виникла проблема – залишилися, як кажуть, під тином, без власного житла. Вірніше, Сергій Петрович залишився, але майбутня дружина заспокоює, мовляв, все в нас буде, і будиночок в селі купимо, і господарство вестимемо.

— Ой лишенько моє! — і гнів, і біль стисли Ганні груди. — Та бодай я на ту високу вербу вилізла, тільки б не бачити людей зо стиду. Щоб оце єдиний син і таке витворив? Та з мене все село сміється...

“Сім’я - це єдиний справжній рахунок у банку, - читаю в Інтернеті і не можу з цим не погодитись. - Не залишай же його ніколи порожнім. Ніколи. Щодня клади на нього любов, ніжність, вірність, жертовність. Відсотки з такого капіталу є воістину незліченними”.

Оксана вже вкотре поглядала у вікно, за яким хмарилося на дощ. Щось його вже заждалися, а опади ніяк не підуть. Готуючи обід на кухні, вона все обмірковувала, як би сказати онучці почуту новину: помер її дідусь по-татові. Думки все кружляли, обганяючи одна одну і ніяк не складалися в єдине ціле. Перед очима промайнула, ніби одна мить, частина життя її, доньки та онуки…

Собака підбіг просто до Андрія. Пес скавулів і тривожно озирався. Було зрозуміло, що він зовсім молодий і, певне, недавно загубився. Залишати його на холоді Андрію не хотілося. Трохи повагався, чи не нашкодить тварина у квартирі, але, дивлячись у благальні очі собаки, погладив його за вухами і таки покликав за собою. Пес чемно пішов слідом, не відстаючи від чоловіка.

Долі ровесників нашого району, яким, як і Шполянщині, цьогоріч виповнюється по 95 років, різні, але багато в чому і схожі. Ці бабусі та дідусі народилися у 1923 році і їхні дитинство та юність позначені роками голодомору, Другої світової війни,
випробувань післявоєнної відбудови. У біографії майже кожного значиться, що був відправлений на примусові роботи до фашистської Німеччини.

Наталія Іванівна не любила пишно відзначати будь-які «круглі» ювілейні дати. Але на 25-ліття подружнього життя, яке у них із чоловіком мало бути через рік, хотіла покликати всіх, хто був на їхньому весіллі 25 років тому. Звісно, всі не прийдуть — багато пороз’їжджалось із селища.

Про неабияку працьовитість українських жінок знають навіть за кордоном. Через те нерідко тамтешні чоловіки мріють взяти за дружин саме наших співвітчизниць, які здатні трудитися не покладаючи рук і вдень, а коли треба, то й вночі.

У селі зазвичай жодна подробиця з життя односельців, а особливо сусідів не залишається непоміченою. І ця життєва ситуація тому доказ.

Телефоную-телефоную до знайомої Люби, а вона не відповідає. У слухавці мобільного раз по раз чую, що абонент поза зоною. Того ж дня випадково зустріла жінку в місті.

Знайома Сибілла завітала до мене з купою паперів і картою України. Вона вже якось розповідала про одну німецьку жінку, яка розшукує свою матір в Україні. Тож вирішили взятись за цю справу, не дуже вірячи в її успіх.

— Напишіть, будь ласка, про мою подругу Віру, — звернулася шполянка Валентина, яка попросила не називати її прізвища. — Вже пішов четвертий десяток літ, як ми з нею потоваришували. За цей час Віра стала мені як сестра, хоч і мешкає в обласному центрі. Великою мірою завдяки їй я сьогодні, як мовиться, ще топчу ряст.

Copyright © Офіційний сайт газети «Шполянські Вісті». Всі права захищено. При використанні наших публікацій посилання на «Шполянські Вісті» обов’язкове.