­Поділіться новиною

Будь ласка, заповніть всі обов'язкові поля.
Я згоден з вашими правилами і умовами
Відправляючи цю форму, ви приймаєте нашу політику конфіденційності.
captcha
Перезавантажити
Поділитись новиною
Вівторок, 17 липня 2018

- Ти диви, Варка - вдова, доньку сама виховала і почала будуватися, - дивувались у селі. - Де ж гроші взяла?

- Худобу тримає. Може, колгосп допоміг. Та й в ланці працює, - міркували односельчани.

- Ви хотіли б доньку чи сина?

Молода лікарка, здавалося, дивилася Ларисі не в очі – в душу.

- Татусі хочуть синів. А нам, жінкам, важливо, аби діти здорові народжувалися.

- Сина… Я хочу сина. Любомира. Ні, вибачте…

Наше життя побудоване так, що все в ньому відбувається в перший і, на жаль, в останній раз. Вперше немовля появляється на світ, вперше робить несміливі кроки по землі, вперше вимовляє найрідніше слово «мама» і ще багато чого робить вперше.

Сергій Петрович і Наталія Володимирівна днями стали на весільний рушник. Їм вже майже по сімдесят років, та очі їхні іскряться молодечою радістю і теплом.

Доля кожного з цих двох немолодих людей не завжди була легкою. Та й на старості літ виникла проблема – залишилися, як кажуть, під тином, без власного житла. Вірніше, Сергій Петрович залишився, але майбутня дружина заспокоює, мовляв, все в нас буде, і будиночок в селі купимо, і господарство вестимемо.

— Ой лишенько моє! — і гнів, і біль стисли Ганні груди. — Та бодай я на ту високу вербу вилізла, тільки б не бачити людей зо стиду. Щоб оце єдиний син і таке витворив? Та з мене все село сміється...

Оксана вже вкотре поглядала у вікно, за яким хмарилося на дощ. Щось його вже заждалися, а опади ніяк не підуть. Готуючи обід на кухні, вона все обмірковувала, як би сказати онучці почуту новину: помер її дідусь по-татові. Думки все кружляли, обганяючи одна одну і ніяк не складалися в єдине ціле. Перед очима промайнула, ніби одна мить, частина життя її, доньки та онуки…

Долі ровесників нашого району, яким, як і Шполянщині, цьогоріч виповнюється по 95 років, різні, але багато в чому і схожі. Ці бабусі та дідусі народилися у 1923 році і їхні дитинство та юність позначені роками голодомору, Другої світової війни,
випробувань післявоєнної відбудови. У біографії майже кожного значиться, що був відправлений на примусові роботи до фашистської Німеччини.

Про неабияку працьовитість українських жінок знають навіть за кордоном. Через те нерідко тамтешні чоловіки мріють взяти за дружин саме наших співвітчизниць, які здатні трудитися не покладаючи рук і вдень, а коли треба, то й вночі.

У селі зазвичай жодна подробиця з життя односельців, а особливо сусідів не залишається непоміченою. І ця життєва ситуація тому доказ.

Знайома Сибілла завітала до мене з купою паперів і картою України. Вона вже якось розповідала про одну німецьку жінку, яка розшукує свою матір в Україні. Тож вирішили взятись за цю справу, не дуже вірячи в її успіх.

“Сім’я - це єдиний справжній рахунок у банку, - читаю в Інтернеті і не можу з цим не погодитись. - Не залишай же його ніколи порожнім. Ніколи. Щодня клади на нього любов, ніжність, вірність, жертовність. Відсотки з такого капіталу є воістину незліченними”.

Собака підбіг просто до Андрія. Пес скавулів і тривожно озирався. Було зрозуміло, що він зовсім молодий і, певне, недавно загубився. Залишати його на холоді Андрію не хотілося. Трохи повагався, чи не нашкодить тварина у квартирі, але, дивлячись у благальні очі собаки, погладив його за вухами і таки покликав за собою. Пес чемно пішов слідом, не відстаючи від чоловіка.

Похмурий зимовий ранок сірою хусткою застелив вікно. Тарасик прокинувся від галасу в сусідній кімнаті. Сварилися мама з татом. Й так останнім часом щоранку.

Наталія Іванівна не любила пишно відзначати будь-які «круглі» ювілейні дати. Але на 25-ліття подружнього життя, яке у них із чоловіком мало бути через рік, хотіла покликати всіх, хто був на їхньому весіллі 25 років тому. Звісно, всі не прийдуть — багато пороз’їжджалось із селища.

Тамара зайшла до магазину придивитися плаття. Крім неї, на той час нікого у торговому закладі не було, тож слово за слово розговорилися з продавчинею.

— Днями доня відзначатиме день народження. Хочу вибрати їй подарунок. Гадаю, плаття буде в самий раз, — пояснила вона продавчині.

Телефоную-телефоную до знайомої Люби, а вона не відповідає. У слухавці мобільного раз по раз чую, що абонент поза зоною. Того ж дня випадково зустріла жінку в місті.

Одяг та взуття нині дорогі, в тому числі й дитячі речі. На відміну від дорослих, малеча рідко встигає їх зносити. Аби звільнити шафи від непотрібного одягу чи взуття, матусі часто віддають все те знайомим з малими дітьми. Особливо потребують подібної підтримки малоімущі та багатодітні сім’ї. Приймають речі і в Товаристві Червоного Хреста. У селах буває, що один і той же одяг носять по черзі у кількох сім’ях, передаючи, так би мовити, у спадок.

— Напишіть, будь ласка, про мою подругу Віру, — звернулася шполянка Валентина, яка попросила не називати її прізвища. — Вже пішов четвертий десяток літ, як ми з нею потоваришували. За цей час Віра стала мені як сестра, хоч і мешкає в обласному центрі. Великою мірою завдяки їй я сьогодні, як мовиться, ще топчу ряст.

Повертаючись додому з гостей, люди, буває, везуть з собою гостинці. Буває ж, і зовсім неочікувані речі. Як у цій історії.

Матвіївна не в силах стримати сльози. Вони котяться горохом з очей по розчервонілому від переживань обличчю. Минуло вже з півроку, а вона все одно не може спокійно згадувати про свою найбільшу втрату, не може не плакати. Не так давно тихо відзначили срібне весілля, сподівалися, що доведеться у парі ще й золоте святкувати. А воно он як вийшло!..

Мій сусід, Іван Демидович, гарний оповідач. Окрім того, що вміє гостре слівце пустити, він ще й має дуже багате на події життя. Тож часто, зустрічаючись біля хвіртки, не омине розповісти ту чи іншу історію зі свого життя. Так і одного вечора, зустрівшись з сусідом, почув оповідку, як чоловік у сімнадцять парубкувати починав.

Copyright © Офіційний сайт газети «Шполянські Вісті». Всі права захищено. При використанні наших публікацій посилання на «Шполянські Вісті» обов’язкове.