­Поділіться новиною

Будь ласка, заповніть всі обов'язкові поля.
Я згоден з вашими правилами і умовами
Відправляючи цю форму, ви приймаєте нашу політику конфіденційності.
captcha
Перезавантажити
Поділитись новиною
П'ятниця, 25 травня 2018

Долі ровесників нашого району, яким, як і Шполянщині, цьогоріч виповнюється по 95 років, різні, але багато в чому і схожі. Ці бабусі та дідусі народилися у 1923 році і їхні дитинство та юність позначені роками голодомору, Другої світової війни,
випробувань післявоєнної відбудови. У біографії майже кожного значиться, що був відправлений на примусові роботи до фашистської Німеччини.

Про неабияку працьовитість українських жінок знають навіть за кордоном. Через те нерідко тамтешні чоловіки мріють взяти за дружин саме наших співвітчизниць, які здатні трудитися не покладаючи рук і вдень, а коли треба, то й вночі.

У селі зазвичай жодна подробиця з життя односельців, а особливо сусідів не залишається непоміченою. І ця життєва ситуація тому доказ.

Знайома Сибілла завітала до мене з купою паперів і картою України. Вона вже якось розповідала про одну німецьку жінку, яка розшукує свою матір в Україні. Тож вирішили взятись за цю справу, не дуже вірячи в її успіх.

“Сім’я - це єдиний справжній рахунок у банку, - читаю в Інтернеті і не можу з цим не погодитись. - Не залишай же його ніколи порожнім. Ніколи. Щодня клади на нього любов, ніжність, вірність, жертовність. Відсотки з такого капіталу є воістину незліченними”.

Собака підбіг просто до Андрія. Пес скавулів і тривожно озирався. Було зрозуміло, що він зовсім молодий і, певне, недавно загубився. Залишати його на холоді Андрію не хотілося. Трохи повагався, чи не нашкодить тварина у квартирі, але, дивлячись у благальні очі собаки, погладив його за вухами і таки покликав за собою. Пес чемно пішов слідом, не відстаючи від чоловіка.

Наталія Іванівна не любила пишно відзначати будь-які «круглі» ювілейні дати. Але на 25-ліття подружнього життя, яке у них із чоловіком мало бути через рік, хотіла покликати всіх, хто був на їхньому весіллі 25 років тому. Звісно, всі не прийдуть — багато пороз’їжджалось із селища.

Телефоную-телефоную до знайомої Люби, а вона не відповідає. У слухавці мобільного раз по раз чую, що абонент поза зоною. Того ж дня випадково зустріла жінку в місті.

— Напишіть, будь ласка, про мою подругу Віру, — звернулася шполянка Валентина, яка попросила не називати її прізвища. — Вже пішов четвертий десяток літ, як ми з нею потоваришували. За цей час Віра стала мені як сестра, хоч і мешкає в обласному центрі. Великою мірою завдяки їй я сьогодні, як мовиться, ще топчу ряст.

Матвіївна не в силах стримати сльози. Вони котяться горохом з очей по розчервонілому від переживань обличчю. Минуло вже з півроку, а вона все одно не може спокійно згадувати про свою найбільшу втрату, не може не плакати. Не так давно тихо відзначили срібне весілля, сподівалися, що доведеться у парі ще й золоте святкувати. А воно он як вийшло!..

Похмурий зимовий ранок сірою хусткою застелив вікно. Тарасик прокинувся від галасу в сусідній кімнаті. Сварилися мама з татом. Й так останнім часом щоранку.

Тамара зайшла до магазину придивитися плаття. Крім неї, на той час нікого у торговому закладі не було, тож слово за слово розговорилися з продавчинею.

— Днями доня відзначатиме день народження. Хочу вибрати їй подарунок. Гадаю, плаття буде в самий раз, — пояснила вона продавчині.

Ярина й Іван

Співало, танцювало  маленьке українське село Липки. Вже другий день і старі, і малі  жителі села знали,  що старий Гайван на прізвисько Однолюб одружував свого старшого сина  Лавріна на сільській красуні Яринці — єдиній дочці вдови Христини.  

Одяг та взуття нині дорогі, в тому числі й дитячі речі. На відміну від дорослих, малеча рідко встигає їх зносити. Аби звільнити шафи від непотрібного одягу чи взуття, матусі часто віддають все те знайомим з малими дітьми. Особливо потребують подібної підтримки малоімущі та багатодітні сім’ї. Приймають речі і в Товаристві Червоного Хреста. У селах буває, що один і той же одяг носять по черзі у кількох сім’ях, передаючи, так би мовити, у спадок.

— Не можу зрозуміти, що відбувається: чи я щось не так роблю, чи то вже мій поїзд пішов, — зізнався якось у рідкісні хвилини відвертості В’ячеслав.

Повертаючись додому з гостей, люди, буває, везуть з собою гостинці. Буває ж, і зовсім неочікувані речі. Як у цій історії.

Зі своїм двоюрідним братом Павлом я вперше побачилася в лютому 1992 року. В селі на сусідній Кіровоградщині одружувався його рідний брат Петро і мене моя тітка Аня запросила на весілля.

Мій сусід, Іван Демидович, гарний оповідач. Окрім того, що вміє гостре слівце пустити, він ще й має дуже багате на події життя. Тож часто, зустрічаючись біля хвіртки, не омине розповісти ту чи іншу історію зі свого життя. Так і одного вечора, зустрівшись з сусідом, почув оповідку, як чоловік у сімнадцять парубкувати починав.

— Лєна, ти знаєш, що сьогодні о дванадцятій годині твій Андрій реєструватиме шлюб? — почула Олена зі слухавки мобільного телефона голос своєї знайомої Лільки. Тим часом вона продовжила. — Якщо не віриш, збігай до РАЦСу — і сама побачиш, що не брешу…

У Шполі, як і в інших містах та селах, жили і живуть багато цікавих людей, з незвичайними долями. Не всі вони діляться своїми таємницями, а деякі взагалі воліють забрати власні історії в небуття, так і не поділившись ними з оточуючими.

Ця історія трапилася, коли я була ще малою. Проте вона вразила до глибини душі і не забулася й досі, хоч з того часу минуло багато десятиліть. А жінка, про яку піде мова, давно відійшла в інші світи.

Петро і Тамара давно мріяли про те, аби їх  29-річний син Дмитро одружився. Та хіба ж вони могли подумати, що їхній Дмитрик обере собі у пару самотню розлучену жінку Світлану та ще й з двома дітьми? Скільки умовляли його, скільки розмов було, дуже вже перейнялися батьки цією, на їхню думку, проблемою. Вважали, що не буде нормального сімейного життя у сина.

Copyright © Офіційний сайт газети «Шполянські Вісті». Всі права захищено. При використанні наших публікацій посилання на «Шполянські Вісті» обов’язкове.