­Поділіться новиною

Будь ласка, заповніть всі обов'язкові поля.
Я згоден з вашими правилами і умовами
Відправляючи цю форму, ви приймаєте нашу політику конфіденційності.
captcha
Перезавантажити
Поділитись новиною
Вівторок, 23 квітня 2019
-------------------------------
 
Ми на Facebook
 
<< < серпня 2018 > >>
пн вт ср чт пт сб нд
    1 2 3 4 5
6 7 8 9 10 11 12
13 14 15 16 17 18 19
20 21 22 23 24 25 26
27 28 29 31    

Вибілена хата подружжя Діденків з Водяного знаходиться далеченько від центру села. Та це так можна казати сьогодні. Колись же, понад півстоліття чи й більше тому, центральна частина населеного пункту була в іншому місці. Неподалік цього подвір’я знаходилася одна з найкращих у районі дерев’яна церква, згодом зруйнована. Неподалік діяла початкова церковно-приходська школа. Зараз можна лише уявляти, що на згаданому підвищенні вирувало життя, галасували діти.

Удома у Віри Василівни та Анатолія Пилиповича збереглися старі фотознімки сільської громади на порозі церкви, перших років колгоспного життя.

Анатолій Пилипович все своє життя захоплюється читанням книг. Багато разів перечитував «Кобзар» Тараса Шевченка, багато поезій з якого знає напам’ять. При цьому розповідає, як колись відсутність паспорта заважала сільській молоді продовжувати навчання після школи. Йому, як і іншим селянам, також відмовляли в сільраді в отриманні документа, що посвідчує особу. Тож у його трудовій книжці сорок чотири роки водійського стажу у місцевому колгоспі. Віра Діденко родом з Лебедина. У Водяне вона приїхала після закінчення кооперативного технікуму ревізором у сільпо. Після реорганізації стала першою в селі жінкою- касиром колгоспу «Перемога».

— Раніше цю роботу виконували чоловіки, — пояснює вона. — Гроші з райцентру возили у великих грубих, так званих кропив’яних мішках. Все те вважалося не зовсім безпечним. Перший раз як поїхала до банку, то навіть не знала, яку суму грошей мені видали. Скільки видали, стільки й повезла до села. З того часу двадцять дев’ять років віддала роботі у колгоспній касі, а потім в бухгалтерії.

А.П.Діденко завжди цікавився історією свого села Водяного. Він народився 1941 року, однак трохи пам’ятає військові дії по звільненню села.

— На східній околиці  був передній край противника, тож німецькі солдати приходили грітися у нашу хату. Було й таке, що нас з матір’ю разом з іншими односельчанами евакуювали до Рубаного Мосту Новомиргородського району, коли німці наступали з Товмача, — згадує він. — Щойно настав мир, головою колгоспу обрали Плахотник Марію Іванівну (у 1923-30 роках вона разом з Бойком Василем Романовичем та іншими активістами організовували місцевий ТОЗ (товариство обробітку землі)) Через рік її змінив Литвин Хома Йосипович (1945-47 роки), які з селянами почали відбудовувати Водяне. На той час у селі було п’ять ставків, рибне господарство, вирощували врожаї.

Поступово розвивалося і культурне життя. У післявоєнний період сільський клуб знаходився зовсім в іншому місці, ніж тепер. Він стояв неподалік сучасної амбулаторії, у колишній хаті розкуркуленого і відправленого на заслання жителя села. Спершу приміщення найменували хатою-читальнею, яка мала два входи. За стільці правили закопані в землю стовпці з лавами. Згодом зрідка там почали крутити кіно на фронтову тематику, зֹ’явився духовий оркестр, грала гармошка. А вечорами сходилася молодь, хоч у них ні одягтися, ні взутися до пуття не було у що. Наша сім’я проживала неподалік клубу, через ставок. Я тоді був ще зовсім малий, однак й досі не забув, як гарно грали музики.

Якось приїхав у Водяне, своє рідне село, Герой Радянського Союзу Бойко Василь Романович. Почесного гостя жителі села зустрічали у тому благенькому і тісному клубі. Дорослих, як і дітей, було багато. В.Р.Бойко розповідав про те, як і за що удостоївся звання Героя у роки радянсько-фінської війни.

Люди звернулися до відомого земляка з проханням допомогти з будівництвом нового будинку культури, якого на той час не було й у довколишніх селах. Василь Романович пообіцяв підтримку за умови, якщо односельці й самі докладуть зусиль.

А як розпочинати будівництво, коли у колгоспі на той час не було ні автомашин, ні тракторів?.. Хіба два «універсали». Зате діяла цегельня у Барському лісі, хоч та робота дуже трудомістка. Глину працівники копали вручну. Робили заміс, в чому допомагав кінь французької породи першерон, що залишився від німців. Формувальникам за день необхідно було виготовляти до тисячі штук цеглин сирцю. Для випалювання готової цегли діяли дві печі на соломі.

Проект будинку культури робив дядько А.П.Діденка, Макеєв Володимир Васильович, який закінчив Московський будівельний вуз і певний час проживав з дружиною-вчителькою Марією Петрівною у Лип’янці. Він працював районним архітектором (згодом Макеєв В.В. служив у Збройних Силах, проектував мости, аеродроми). Дослужився до звання полковника і проживав у Ризі (Латвія).

В фундамент новобудови закладали не камінь, оскільки його не було. У викопану траншею засипали шлак і волами возили з цегельні будматеріали. Як і обіцяв, з лісоматеріалами допоміг наш земляк В.Р.Бойко. У селі на той час не було навіть пилорами, тож деревину на дошки розпилювали вручну. Згодом, як свідчить А.П.Діденко та інші жителі села, саме завдяки Василю Романовичу Бойку у Водяному почали з’являтися деревообробні та металообробні верстати, сільськогосподарська техніка. Відомий земляк не забував свого рідного села, чим міг, допомагав водянцям.

— У Водяному першому з довколишніх сіл з’явилася власна пилорама, — продовжує Анатолій Пилипович. — Все це сприяло швидшому будівництву закладу культури. Коли звели теперішнє фойє, невдовзі тут вже демонстрували кінофільми, організовували концерти, танці, згодом з’явилися гуртки. На гастролі приїжджав навіть Черкаський драмтеатр.

А.П.Діденко згадує, як через багато років до нього телефонував з Латвії дядько та цікавився, чи стоїть водянський будинок культури. При цьому Макеєв В.В. стверджував, що стоїть заклад на шлаковій «подушці» лише завдяки тому, що зведений з дуже міцної водянської цегли.

Ольга Качан

Актуальні новини

Борщ хіба що на свята?

on 19 квітня 2019

Кожен з нас знає, є борщ на плиті – є що їсти. Смачна, корисна, та й до недавнього часу недорога...

Великдень - 2019: у скільки шполянам обійдеться святковий кошик

on 19 квітня 2019

В останні тижні перед Великоднем на недільному ринку у Шполі спостерігається попит на м’ясо. Шполяни готуються до Великодня та поминальних...

Живі чи штучні квіти?

on 19 квітня 2019

Дедалі більше шполян обирають живі квіти на Радоницю (поминальні дні). Про це свідчать розповіді знайомих, та й відсутність великих черг...

Дурять?

on 19 квітня 2019

Експерти з Офісу ефективного регулювання підрахували, що українці втрачають на «прихованих» послугах мобільних операторів, які вони не замовляли, сукупно 100...

Призовники до військкомату не поспішають

on 11 квітня 2019

1 квітня в Україні стартував весняний призов на строкову службу, який триватиме до 30 червня. Зі Шполянщини у цей період...

Укладуть дворічний контракт

on 11 квітня 2019

3 квітня відбулося засідання комісії з проведення конкурсного відбору на заміщення вакантної посади керівника Матусівського навчально-виховного комплексу «Заклад дошкільної освіти...

Вилов риби обмежено на два місяці

on 11 квітня 2019

З метою сприяння кращому відтворенню і зберіганню водних живих ресурсів під час масового нересту риби управління агропромислового розвитку Шполянської районної...

Copyright © Офіційний сайт газети «Шполянські Вісті». Всі права захищено. При використанні наших публікацій посилання на «Шполянські Вісті» обов’язкове.