­Поділіться новиною

Будь ласка, заповніть всі обов'язкові поля.
Я згоден з вашими правилами і умовами
Відправляючи цю форму, ви приймаєте нашу політику конфіденційності.
captcha
Перезавантажити
Поділитись новиною
Середа, 19 грудня 2018
-------------------------------
 
Ми на Facebook
 
<< < березня 2018 > >>
пн вт ср чт пт сб нд
      1 2 3 4
5 6 7 8 9 10 11
12 13 14 15 16 17 18
19 20 21 23 24 25
26 27 28 29 30 31  

Їх були сотні і тисячі — тих, чию долю змінила війна, кого коротко називають остарбайтерами. Ця історія про одну з українських сімей, яка возз’єдналася після багатьох років страждань і розлуки.

— У моєї бабусі Ганни Високолян з Лозуватки, маминої мами, було четверо дітей. Моя мама Марія 1928 року народження, наймолодша, а тьотя Ліда — на п’ять років старша (1923 р. н.). Середульший між ними був дядько Василь, а також сестра Химка, — розповідає шполянка Євдокія Верба. — З розповідей матері знаю, що в юності тітка Лідія здобувала фах медичної сестри у школі медиків, яка нібито діяла у Звенигородці. Було й таке, що молодша сестра ходила зустрічати старшу з навчання, і одного разу дійшла ледве не до Багачівки сусіднього Звенигородського району. Думала, що сестра йде пішки, адже автомашин тоді їздило зовсім мало. Та так натерла ноги, що Ліда мусила назад її нести на власних плечах.

У 1942 році Лідію, так само, як і Василя, сусідську молодь забрали на примусові роботи до Німеччини. На щастя, братові якось вдалося втекти звідти. Марії пощастило залишитися вдома лише тому, що була малою, чотирнадцяти років. Тим часом Ліда потрапила у найми до господаря, як їх називали, бауера.

— Якийсь час ми не знали, де вона, — продовжує Євдокія Зосимівна. — Та після закінчення війни сім’я почала отримувати від неї короткі листи, де значилося, що все добре. Ми, звичайно ж, розуміли, що усього родичка писати не могла, бо остерігалася. Забігаючи наперед, додам, що жодного разу, навіть через десятиліття, тітка не обмовилася про бауера недобрим словом, не ображалася.  

Розповідала, що з настанням мирного часу потрапила у ту частину Німеччини, яку зайняли американські війська. Там серед остарбайтерів розповсюджувалася інформація, що як тільки вони повернуться на Батьківщину, їх нібито посадять у в’язницю.

Раз-по-раз у листах тьотя почала запрошувати до себе в Німеччину у гості. Ми довго вагалися, роздумували, їхати чи ні. Вперше поїхати за кордон до її сестри у мене з мамою вийшло у 1978 році. Тоді жива ще була баба Ганна. Тож хотілося і самому поспілкуватися з ріднею, і старенькій матері, яка у війну не зі своєї волі мусила розпрощатися зі старшою зі своїх доньок, привезти якісь добрі новини. До того ж, бабусі Ганни через рік не стало. Ніби дізнавшись, що у її колись загубленої по світах доньки усе добре, старенька змогла нарешті покинути цей світ.

 Чи варто й казати, як тоді непросто було відбути за межі Союзу! Звичайно ж, не обійшлося без виклику до органів держбезпеки, де наказували роздивлятися усе за кордоном, зокрема заводи, аеродроми, та після повернення не дуже розповідати знайомим про те, що бачили. Проте хіба нам було коли все те розглядати?! Адже їхали до рідних…

 Тітка вислала запрошення, страховку, красиві фотознімки. Оформлювали візу і добиралися поїздом через Москву. У німецькому Ганновері нам довелося робити пересадку. Вийшли з поїзда — а куди далі йти, ледве допиталися, адже довкола звучала лише німецька мова. Щоправда, тамтешній працівник станції допоміг сісти на інший потяг до містечка Бамберга, же проживала тьотя. До слова, наш приїзд став для неї сюрпризом. Це зараз ми всі з мобільними телефонами, тож можемо будь-якої хвилини поспілкуватися, а тоді з закордонною родичкою лише листувалися. Так, у Бамбергу вийшли, знов не відаючи, куди йти далі. Заспокоювало лиш те, що при собі мали листа від тітки, в якому вказувалася її адреса. Тут вже нам допоміг поліцейський, якому, як могли, пояснили, що приїхали до сестри з України. Він привів нас у відділок, куди викликали Лідію. А сестри ж не бачилися 35 років! Тьотю Ліду уявляли лише з фотознімків.

Вона як увійшла — обіймалися з моєю мамою і плакали, не могли надивитися одна на одну. Згадували, якими обидві були в дитинстві. Тітка забрала нас додому, де познайомила зі своїм сином Ольгеном. Цікаво, що з листування ми знали його як Валика. З його татом, громадянином Німеччини, спільне життя у Лідії не склалося.

Майже все, що дізнавалися про закордонне життя родички, нас дивувало. Виявилося, що власного житла вона не мала, при цьому наймала пристойну квартиру (за кордоном досі вважається за норму десятиліттями, а то й усе життя винаймати житло, що дозволяє не бути прив’язаним до одного місця — ред.). Чесно кажучи, нам на той час вона здалася просто розкішною. Тьотя Ліда трудилася техпрацівником у школі. Нас дивувало, що вже тоді, наприкінці 70-их років минулого століття, у цій країні мили підлогу і вікна з допомогою механізмів, а не вручну.

Розуміли, що родичка не належить до багатих громадян Німеччини, проте помітно було, що вона не бідувала. На час нашого гостювання місцева влада запропонувала тітці надати матеріальну допомогу, та вона навідріз відмовилася від тих коштів. Водночас Лідія дуже дбала, аби її син, Ольген Високолян (він носить українське прізвище), виріс справжнім німецьким громадянином і не відчув таких поневірянь, які довелося пережити його матері.

З розповідей Лідії, її життя як іноземки було дуже важким, багато довелося натерпітися. Дещо легше стало вже після приходу до влади в Радянському Союзі Л.І.Брєжнєва, тоді у сімдесяті роки на міжнародній арені відбулося деяке «потепління» у стосунках між державами.

Звичайно, ми раді були б, аби Лідія і сама хоч би раз приїхала на Шполянщину, де народилася і виросла. Та після насильницького вивезення до Німеччини вона жодного разу не побувала в тодішньому Радянському Союзі. Свою відмову мотивувала тим, що її, як неодноразово стверджувала, «зачинять». Простіше кажучи, дуже боялася за своє життя.  

А нам цікавими видалися не лише розповіді тітки, а й її щоденні побутові зручності.

Моя мама, Марія Гладченко (у дівоцтві Високолян), все своє життя провела у селі, свого часу здобула фах механізатора і кілька років трудилася на тракторі. Коли у післявоєнний час до мирного життя повернулися чоловіки, увесь свій трудовий вік була у ланці, сапала буряки, виконувала іншу важку роботу. Згодом стала ланковою, передовиком, обиралася депутатом сільської ради. За багаторічний труд удостоєна ордена Трудового Червоного Прапора.Так закордон для неї був чимось ніби незвичайним.

Та й мені раніше не доводилося бачити такого високого рівня життя. Дивувало все — і механічна хліборізка, і кавоварка. Щойно вранці просиналися — а квартирою вже ширився аромат свіжозвареної кави. У нас же вдома на той час могли посмакувати хіба кавою «Галка», й то, коли вдасться її «дістати», тобто зрідка купити. Та чи не найбільше вразила пральна машинка-автомат! Це ж 1978 рік! Пам’ятаю, щойно ми поснідали, як тьотя зауважила: «Допоможете мені зараз розвісити прання». «Як таке може бути? Ніхто нічого не прав, де ж воно взялося»? — спершу думали ми. Тодішні величезні німецькі магазини самообслуговування були так наповнені товарами, дефіцитними для нас десятками видів ковбас, як сьогодні українські. А наші магазини в радянські часи виглядали напівпорожніми.  

У свою чергу тьотя Лідія була вражена тим, що я, щойно отримавши у Шполі квартиру, плачу за неї лише 2 карбованці 87 копійок комунальної плати. Розпитувала за дороги, за освітлення, адже не знала, чи шляхи асфальтовані, чи люди й наприкінці минулого століття ще їздили возами, як те було за її юності.

Тітка відзначила, яке у мене гарне пальто, проте соромно було зізнатися, скільки зарплат витратила на нього. Перша наша двотижнева поїздка відбулася у листопаді, тож перед тим необхідно було пристойно одягтися. А часи були, що ніде нічого не купиш, суцільний дефіцит. Тож пошиття нового зимового пальта собі замовила у побуткомбінаті. Обійшлося воно досить-таки дорого, на той час до двохсот карбованців. При тому, що моя зарплата у районному фінвідділі становила усього 80 карбованців. Натомість її заробітна платня техпрацівника дозволяла утримувати не лише свою сім’ю, а й зодягти-взути нас із мамою у якісні закордонні речі.  

З розповідей тітки, вона щонеділі зустрічалася з земляками-емігрантами у кав’ярні. З деякими з них познайомила і нас. Після тієї першої поїздки було ще кілька наших візитів за кордон. Незмінним залишалося постійне листування, теплі слова підтримки. Та раптом з Німеччини перестали надходити листи, а ті, що адресувалися з України, також не поверталися.

— Ми довго не могли зрозуміти, що сталося, чи жива тьотя Ліда, — додає Євдокія Верба. — Згодом завдяки сучасним соціальним мережам вдалося відновити зв’язок уже з її сином Ольгеном. Він повідомив сумну звістку, що у 2007-ому його мати відійшла в інший світ. Вона на сім років пережила мою маму Марію.

Записала Ольга Качан

Актуальні новини

Листонош зобов’язали передплачувати пресу

on 13 грудня 2018

За повідомленням Генерального директора ПАТ «Укрпошта», передплатна кампанія в Україні триває. До завершення передплатної кампанії на наступний рік залишилося менше...

Паспорт — не записник

on 13 грудня 2018

«Щоб не забути номер своєї амбулаторної карти, попросила медсестру написати його в паспорті. Вона зауважила, що робити подібні записи у...

Скільки витрусить зі шполян новорічний стіл Цього року новорічне меню вийде на 20% дорожчим

on 13 грудня 2018

Новий рік на носі і більшість шполянських господинь вже складають святкове меню. Оскільки ціни кусаються і більшість хоче зекономити, тому...

ПРИЙШЛА СУБСИДІЯ. ЯК СПЛАЧУВАТИ СВІЙ ОБОВ’ЯЗКОВИЙ ПЛАТІЖ?

on 06 грудня 2018

Як і в минулих опалювальних сезонах, зекономлену субсидію можна використати для оплати в наступному місяці спожитого понад виділену соціальну норму...

Вікна заплуталися в тендерах, як у тенетах

on 06 грудня 2018

Цьогоріч мало відбутися два тендери на закупівлю вікон для навчальних закладів району. За результатами першого з них придбано та встановлено...

Медсестер бракує, та й лікарів теж

on 06 грудня 2018

Не лише проблемою фінансування переймаються сьогодні у Шполянській центральній районній лікарні. Перед медиками вторинної ланки постала ще й нестача кадрів,...

Воєнком Євген Курбет: «Зберігати спокій і бути пильними»

on 06 грудня 2018

Зберігати спокій, бути пильними та звертатися до військових комісаріатів у разі отримання викликів, закликає черкащан обласний військовий комісар Євген Курбет...

Copyright © Офіційний сайт газети «Шполянські Вісті». Всі права захищено. При використанні наших публікацій посилання на «Шполянські Вісті» обов’язкове.