­Поділіться новиною

Будь ласка, заповніть всі обов'язкові поля.
Я згоден з вашими правилами і умовами
Відправляючи цю форму, ви приймаєте нашу політику конфіденційності.
captcha
Перезавантажити
Поділитись новиною
Вівторок, 21 листопада 2017
-------------------------------
 
Ми на Facebook
 
<< < листопада 2017 > >>
пн вт ср чт пт сб нд
    1 2 3 4 5
6 7 8 9 10 11 12
13 14 15 17 18 19
20 21 22 23 24 25 26
27 28 29 30      

Її рідне село Кавунівка – одне з тих, яких немало на Черкащині.

Євдокія народилася у далекому вже 1922 році в багатодітній родині Карпа Олексійовича Вербівського. Дуня мала сестер Палажку, Наталю, Зіну. Дівочий квартет доповнював брат Наум, який помер від голоду у жахливому 33-ому. Цього ж року пішла із життя й мати.

Залишившись вдівцем, батько так і не одружився. А помер у 1951 році. Люди шанували його за доброту, працелюбність. Був добрим батьком, хорошим господарем: дбав про дітей, домашнє господарство, мирно уживався з односельцями, з багатьма приятелював.

Нелегка фізична праця для кожного, хто змалку виріс в селі — справа звична. Не цуралась її й Дуня. Тому часто разом із земляками – односельчанами виходила на поле обробляти (звичайно ж, вручну!) просапні культури, збирати вирощене. Тоді здавалось, що традиційний ритм усталеного життя ніколи не буде порушений.

Однак її, як і багатьох сучасників, чекали важкі випробування, коли почалася друга світова війна. Багатьох односельчан забрали в армію. Пізніше в село прийшла німецька влада, за якої набагато зросла невпевненість у майбутньому. Не відала Євдокія Карпівна про те, що буде завтра, куди незабаром закине її доля, що доведеться пережити, як і не знав цього ніхто.

Мабуть, і не запам’ятала б дату примусового відправлення до Німеччини, коли б не батько. Як не любив доньку Карпо Олексійович, та не міг зарадити цьому нещастю. Тож власноруч склав скромну одежину у невеликий дерев’яний чемодан, а зверху написав олівцем: «2 липня 1942 року». Так і запам’ятала вона її назавжди, а також день, коли на залізничній станції Шпола на довгі три роки зачинились двері у світ волі — брама товарного вагона і потяг повіз бранців до ненависного Рейху, залишивши на пероні в сльозах і горі найріднішу людину – батька.

Тим, хто на собі не відчув, що таке бути «остарбайтером», важко навіть уявити собі стан юнаків і дівчат, а то і 14-15 річних підлітків, більшість яких ніколи не була за межами своїх районів, сіл, які прибули у воюючу ворожу державу. Наголосимо: прибули в державу особливу, фашистську, ту, яку до неї і після ще не знала історія людства, в країну, в якій правитель в основу своєї політики поклав курс на винищення окремих народів, а особливо єврейського та слов’янських. Як могла ставитись більшість німців до представників непереможеної ще країни, армія якої чинила запеклий опір? Звичайно ж, переважно з ненавистю. Її в повній мірі відчули на собі й прибулі із Київщини, в складі якої перебувала тоді переважна більшість територій Черкащини.

В трагічну ситуацію потрапить Євдокія Карпівна дещо пізніше, а спочатку нічим особливим її становище від долі подруг із рідного та на навколишніх сіл не відрізнялось. Всі працювали на шовковій фабриці у Крефельді, що на північному заході Німеччини, неподалік Голландії, часто зустрічались, підтримували одна одну морально.

Підприємство виробляло тканини для парашутів. Як і дівчата, опанувала фах перемотувальниці. Попри тягар неволі, щоденно відчувала підтримку подруг, адже скрізь можна було зустріти знайомі обличчя. Зустрічі із земляками полегшували перебування у ворожому стані, послаблювали тугу за рідним краєм.

Та таке життя тривало недовго. Трапилася подія, яка різко змінила і без того нелегку долю дівчини-каторжанки , поставивши її на межу між життям і смертю?

…Щотижня для остарбайтерів у визначений день влаштовували лазню, що знаходилася за межами фабрики. Добиралися туди спеціально виділеними автобусами.

Якось дівчата вирішили не їхати, а використати вільний час для відновлення сил, втрачених у важкій праці, в рабських умовах життя. Та цей вчинок їм не вибачили. Адміністрація табору кинулась розслідувати непослух, шукати винних. Одна дівчина, очевидно, відводячи від себе підозру, вказала на Дуню, як на його організатора. Свідчення на її користь подруг не допомогло. Вирок був жорстоким: направити в концтабір.

Не уявляла Євдокія Карпівна, що чекає її попереду, бо навіть і не чула страшного слова «концтабір». Тільки тоді зрозуміла, куди потрапила, коли побачила навколо розміщених у чітких геометричних пропорціях бараків вежі із автоматниками, високу трубу крематорію, вартових із собаками. Згадалось пророцтво прибулої у село напередодні війни ворожки: «Всім буде погано, а тобі – найгірше. Але не бійся, додому повернешся обов’язково».

Це був найбільший у Німеччині жіночий концентраційний табір Равенсбрюк — печальний побратим Бухенвальда, Аушвіца та інших «фабрик смерті». Знаходився поблизу містечка Фюрстенберг на острові посеред озера Шведт неподалік Берліна. Із 1939 року, коли був відкритий, тут перебували циганки із Австрії, Німеччини, пізніше – учасниці Руху Опору, діячі міжнародного комуністичного і робітничого руху, чимало з дітьми. Серед них Роза Тельман з дочкою, Валерія Кутюр’є – дружина відомого діяча Компартії Франції, чешка письменниця Зденка Неєдлова та інші.

Про перебування у Равенсбрюці їй, українці, потім все життя нагадували дві зболені поетичні строфи жінки – невільниці, невідомого в’язня, написані російською, можливо, не досить високохудожні, але все одно яскраві свідчення гнітючої атмосфери неволі:

Недалеко от
берлинского края –
Островок, окруженный водой,
Там есть небольшая равнина
И концлагерь стоит за стеной.
42 деревянных барака, кухня,
Бункер и Betrieb
Наши девушки
ходят без пиджаков,
Хоть холодный
март месяц стоит.

Під німецьким словом Betrieb (підприємство) автор рядків мав на увазі крематорій (щоб прикрити сліди масових вбивств людей, так намагались зашифрувати його фашисти). Запах спалених там людських тіл постійно заповнював простір. Жахав, нагадував кожному про те страшне місце, де він знаходиться. Всі усвідомлювали безвихідь, власну приреченість.

Розуміла це і вона. Тому ніхто із в’язнів і не сподівався вийти із цього пекла живим, повернутись додому. Вечорами, сидячи на чотириярусних нарах, плакали, згадуючи рідних, близьких, друзів, подумки прощаючись з ними назавжди.

Гуманних німців тут не було, на відміну від фабрики. Особливо лютували наглядачі –жінки. Багато з них мали прості, але характерні прізвиська: Собака, Тигриця, Змія та подібні. За найменшу провину есесівки били гумовими палицями, цькували собаками. Жорстоке побиття очікувало і того, хто ідучи, приміром, знесилений спотикався, падав. За це могли й пристрелити. А скільки годин довелося вистояти на пронизливому холоді у легкому одязі перед бараком, спокутуючи таким чином ще й чиюсь провину.

Її виручала природна стриманість, напруження всіх сил, молодий організм, а також робота на підземному авіаційному заводі в одному із сусідніх із Берліном місті Варрені. Працювала на конвейєрі, монтувала разом із такими в’язнями як сама, крила літаків. Робота в кінці обов’язково перевірялась, тож заподіяти фашистам шкоду було неможливо.

Їжу в’язні отримували примітивну – воду із брюквою. Тільки перед святом кожному видавали хлібину, яка вмить з’їдалась. Але скільки на рік було таких свят, які б принесли всього – на — всього єдину радість – ерзац-хлібину? Звичайно ж, одиниці. Правда, в’язням з інших країн, що капітулювали перед ворогом, було дещо легще. Через Міжнародний Червоний Хрест ті отримували посилки з їжею, якою ділилися із сусідами.

В’язнів Равенсбрюка звільнили радянські війська напередодні першого травня сорок п’ятого. На жаль, багато подруг Дуні не дожили до цього світлого дня. Особливо страждали перед визволенням ті, хто знав, що перемога вже близько, а вони цього не побачать. А всього у концтаборі Равенсбрюк загинуло 95 тисяч жінок і дітей із 130 тисяч ув’язнених.

Наче у страшному сні, пройшли ті важкі роки. Ніколи не могла згадувати їх без сліз.

Після повернення додому працювала деякий час на різних роботах та свинофермі у місцевому колгоспі, а потім багато років з невеликою перервою (торгувала у магазині) до виходу на пенсію - листоношею. Бажаною гостею заходила в кожний двір чи оселю. Разом із ваговитою сумкою, переповненою газетами, журналами, листами, поштовими переказами несла людям добре слово, привітну посмішку, доброзичливий погляд, жест.

Те, що роздавала дорослим і дітям, часто перевершувало найсолодші подарунки: довгоочікувані радісні звістки, щирі вітання, слова любові, розради. Тож по доброму заздрили їй односельчани, вважаючи професію листоноші особливою і почесною.

… На її прохання побував у місцях неволі разом із дружиною під час служби у Групі радянських військ у Німеччині старший син сестри Палагеї, офіцер. Він розповів потім, що на місці концтабору зараз музей. Важко було оглядати його експозицію, неспростовні докази злочинів фашизму.

Важке концтабірне повітря зберігається всередині бараків впродовж багатьох років. Як пам’ять, нагадування про злочини, щоб вони більше не повторились. Про це повсякчас дбають у сьогоднішній цивілізованій демократичній німецькій державі.

Під час зустрічі із племінником Євдокії Карпівни подумалося: як прекрасно, що повітря несвободи, невимовного болю збереглося лише там, у концтаборах-меморіалах, а не у всій Європі та світі, як цього бажали нелюди. Тож вічна пам’ять і вдячність героям-визволителям – загиблим і живим. Про їх подвиг пам’ятатимемо завжди та не допустимо подібного вдруге.

…Євдокія Карпівна вже пішла із життя. Та пам’ять про неї, скромну, доброзичливу людину, односельці бережуть в своїх серцях.

Анатолій Семененко

Актуальні новини

Поросятко без довідки ветеринара несе небезпеку, або як влада зреагувала на критику ветеранів

on 16 листопада 2017

Минулої суботи і неділі на центральному ринку за участі представників правоохоронних органів, Держпродспоживслужби, лабораторії ветеринарної медицини та районного споживчого товариства...

Годуємо Європу?

on 09 листопада 2017

Експорт харчів та аграрної продукції до країн ЄС нинішнього року порівняно з минулим зріс на 39,8%, сягнувши 4,177 млрд. дол....

У «Престижі» відкриють промтоварний магазин

on 09 листопада 2017

На першому поверсі супермаркету «Престиж» тривають ремонтні роботи. Усі відділи, які працювали на першому поверсі, перенесено на другий. А шполяни...

Школи зобов’язали опублікувати фінансову звітність

on 09 листопада 2017

Школи зобов’язані опублікувати свою фінансову звітність за доходами і видатками до 1 грудня, повідомляє прес-служба Міністерства освіти і науки України.

Європа з’їла наші яйця!

on 09 листопада 2017

Чому різко підскочили ціни? Українці по своїх спорожнілих гаманцях відчули ріст агроекспорту.

Шполянську міськраду визнали порушником закону

on 02 листопада 2017

Виконавчий комітет Шполянської міської ради не провів конкурс на надання послуг з вивезення твердих побутових відходів у межах міста Шпола....

Депутат Богач відщипнув у кума земельку

on 02 листопада 2017

Нещодавно розповсюдилася інформація, що депутат об’єднаної територіальної громади, він же директор СТОВ «Маяк-Агро» (підприємство є складовою частиною СТОВ «ЛНЗ -Агро»)...

Copyright © Офіційний сайт газети «Шполянські Вісті». Всі права захищено. При використанні наших публікацій посилання на «Шполянські Вісті» обов’язкове.