­Поділіться новиною

Будь ласка, заповніть всі обов'язкові поля.
Я згоден з вашими правилами і умовами
Відправляючи цю форму, ви приймаєте нашу політику конфіденційності.
captcha
Перезавантажити
Поділитись новиною
Вівторок, 18 червня 2019
-------------------------------
 
Ми на Facebook
 
<< < липня 2018 > >>
пн вт ср чт пт сб нд
            1
2 3 4 5 6 7 8
9 10 11 12 13 14 15
16 17 18 19 20 21 22
23 24 26 27 28 29
30 31          

Не ми хочемо, це нас хочуть. Та чи варто нам боятись того, що нібито село саме не проживе? Не потрібна паніка нам тут. А варто дещо нагадати і все, що є в нас, врахувати, а потім думати-гадати, чи потрібно нам село своє «здавати». Колгоспи ми уже здали, всі землі наші загребли, будівлі із землею всі зрівняли, а ми ж панам цим довіряли. Та й зараз думати не прагнемо всі ми, як своє село зберегти. Навіщо думати про це, хай дума хтось, але не я.

Я хочу всім вам нагадати, що мали ми колись в селі, і те, що маємо ми в даний час. А мали ми у ті «роки» багаті землі, «панове». 2100 га орної землі було в колгоспі в Журавці, чотири тисячі свиней у господарстві мали та 1500 голів худоби в полях ми випасали. Дві птахоферми теж були, дві тракторні бригади, автопарк тут також мали, п’ятсот робочих місць було. А будівництво аж гуло: свинарники нові зростали, корівники також «росли», молочний блок ще збудували, гараж новий та дві бригади теж нові були, комори, ЗАВи - все це мали. Пекарню також збудували, контору нову теж звели самі. А школа - це гордість наша, вона найкраща у селі, садок дитячий пречудовий, який давно вже продали. Сільгоспмашини купували, а вслід за ними трактори. Вони також нові були. А це для нас всіх означало, що ми господарі в селі. Зарплату всі отримували ми, в селі будинки будували, немов гриби, вони зростали. Та й гроші у селі були — на будівництво і на все, про що вище вже сказано. Бур’яни в селі косили, а також сніг горнули всім, ніхто нікому геть не ставив ультиматуми свої.

І ні для кого не секрет — колгоспи зникли не самі. Їх всі навмисно зруйнували, людей довели до старців. А в цей момент поля «кромсали» і роздавали як паї, та з легкістю їх відібрали, бо люди бідно всі жили і ще тоді вони не знали, що їм робить на цій землі. А тут обіцянки давали, та й повелися всі на них. Обіцянки були такими: худобу й ферми зберегти, близько трьохсот робочих місць тримати у селі. І всі раділи, як малі.  Паї свої всі поздавали та кращого життя чекали, що ось прийде в село прогрес, Журавка нарешті розцвіте. На жаль, село не розцвіло, прогресу теж в селі нема, кудись поділись оті свині, корови зникли теж усі, а кури в вирій полетіли, бригади зникли, ніби сніг весною. Корівники всі розламали, свинарники спалили, а що могли, те продали. Залишились іще паї, тож їх тихенько «віджимають», а нас в громади закликають, із рук останнє видирають. Тож явно ми не треба тут.

Що таке громадське об’єднання? При створенні громад менші села приєднають до більших населених пунктів, тобто до села чи міста, в якому більше населення та більш розвинута інфраструктура. А значить, менші села не матимуть права на життя. Після того, як підпише сільська рада погодження на добровільне приєднання, село відразу втратить свої повноваження і це потягне за собою скорочення робочих місць. Спершу в сільській раді, потім у школі, про культуру не варто і говорити, ФАПів теж не буде, а далі вже й не буде кого скорочувати. Натомість у громаді, до якої приєднають, робочі місця дещо збільшаться і цим вона буде пишатись.

А що робити нам? Чи будемо пишатися ми тим, що ми не зберегли своє село, чи тим, що ми, не маючи на те права, підписали самі собі «вирок»? В подальшому села, які приєднаються, будуть доведені до зубожіння та в майбутньому й зовсім припинять своє існування. Та в цьому є і плюси, адже всі, хто зацікавлений в цьому, отримають те, чого й хотіли, а саме землю. Та чи хочемо цього ми? Звісно, що ні. Всім відомо, що гроші правлять світом, тому з цим боротися важко. Але сила за народом, от тільки народ важко «сколихнути», як важко тоді й зупинити. Я думаю, що Журавка вистоїть під цим натиском і залишиться Українським селом в складі України, як і є на даний час. Адже нам не потрібне якесь там ОТГ чи якась там федералізація. Як ми це вже зараз бачимо по Шполянській ОТГ - сам собі пан, тож нічого і нікому вже не дам. А варто було б поділитись хоча б тому, що громаду маєте таку завдяки маленькому селу, яке так легко ви здолали, а місто все собі забрало, все те, що села будували, з колгоспів шкуру обдирали, район Шполянський піднімали. Колгоспи всі ви зруйнували, село залишили ні з чим.

Минуло двадцять років вже, а кожне з сіл іще живе! Земельку стали забирати та плани ваші руйнувати. Так ось чому нас треба об’єднати! Права у нас усі забрати, а села наші зруйнувати, щоб більше тут не проживали, паїв своїх не забирали. Чому до Шполи закликають, що може Шпола всім нам дати, окрім, як землі всі забрати, щоби себе урятувати? Бо в Шполі все вже зупинилось. Буряк не сіється ніде, завод цукровий не гуде, корів в хазяйствах вже немає, завод молочний догниває, з Росією ми вороги, то й «перевалка» теж туди. А запчастини зупинились, тому що всі ми заблудились, в заводі «руськім» опинились. Кондитерська давно не пахне, та й елеватор ледве «диха». Заправки всі у вас працюють, акциз росте, немов гриби, та витрачається лише для Шполи, а платимо його усі. То чи потрібно нас до вас єднати, коли без нас ви, як старці? Земельку хочеться забрати, її багато у селі. Якщо вам вдасться села «спакувати», доходи будуть вам усі. Заводи вам тоді не треба і фабрики не треба вам, а люди в Польщу десь поїдуть і буде добре вам, панам! На жаль, у нас такі є села, які підігрують панам. Село, яке вже приєднали, воно тоді вже не село. Вам старосту туди поставлять, а старостів ми пам’ятаєм, були в військові ті часи - тож треба дати ще нагайку і буде вам той поліцай. Жалітись вам куди не буде, бо вже над вами буде пан. Куди ж дивились лебединці, коли здавали їхній край? Село в районі є найбільше, чому ж так легко ви здались? Сорочки вділи вишиванки, а людям байок наплели, то, може, їх носить не варто, якщо село не зберегли? Як буде далі, ми не знаєм, куди нас далі поведуть. Напевно, що всі наші села одне за одним загребуть! А ми давайте будем з вами за цим всім мовчки спостерігати, а потім сядемо на лавці і будем «крайнього» шукати.

Володимир Сташенко, сільський голова Журавки

Copyright © Офіційний сайт газети «Шполянські Вісті». Всі права захищено. При використанні наших публікацій посилання на «Шполянські Вісті» обов’язкове.