­Поділіться новиною

Будь ласка, заповніть всі обов'язкові поля.
Я згоден з вашими правилами і умовами
Відправляючи цю форму, ви приймаєте нашу політику конфіденційності.
captcha
Перезавантажити
Поділитись новиною
Понеділок, 17 грудня 2018
-------------------------------
 
Ми на Facebook
 
<< < вересня 2018 > >>
пн вт ср чт пт сб нд
          1 2
3 4 5 6 7 8 9
10 11 12 13 14 15 16
17 18 19 20 22 23
24 25 26 27 28 29 30

— Фу, як смердить, — вигукнула молода жінка, підійшовши до полиць з хлібо-булочними виробами в одному з міських магазинів.

Потім додала, звертаючись до старшої за віком чи то матері, чи просто знайомої:

— І як то ти можеш витримувати цілими днями ці запахи?!

Вочевидь, та, до кого зверталися, працювала у пекарні.

Біля полиць з хлібом на ту мить були й інші покупці, адже його щойно доставили з хлібозаводу і торговим закладом поширився найкращий аромат свіжої випічки.

На подібну дикість біля хліба не можна було не звернути уваги. Тим більше, що ті зневажливі слова прозвучали у дні, коли в Україні вшановували жертв голодоморів.

Знову зринули вони у пам’яті, коли нещодавно знайомі розповіли про черги за хлібом. У 60-их роках минулого століття у людей не було змоги придбати у магазинах стільки хліба, скільки хотілося. На кожного покупця, особливо в селах, у продавців заводився свій номер. Щодня можна було придбати лише одну хлібину для сім’ї. Для великих сімей видавали два буханці. Слухаючи таке від батьків чи бабусь, думається, що навряд чи тоді хліб комусь смердів.

Хліб у нашого народу завжди був і залишається святинею, тому до нього ставляться з особливою повагою і шаною. А подібні випадки свідчать про проблеми з вихованням і зниженням рівня культури частини суспільства.

Григорій Андрусяк

Copyright © Офіційний сайт газети «Шполянські Вісті». Всі права захищено. При використанні наших публікацій посилання на «Шполянські Вісті» обов’язкове.