­Поділіться новиною

Будь ласка, заповніть всі обов'язкові поля.
Я згоден з вашими правилами і умовами
Відправляючи цю форму, ви приймаєте нашу політику конфіденційності.
captcha
Перезавантажити
Поділитись новиною
Вівторок, 21 листопада 2017
-------------------------------
 
Ми на Facebook
 
<< < липня 2017 > >>
пн вт ср чт пт сб нд
          1 2
3 4 5 6 7 8 9
10 11 12 14 15 16
17 18 19 20 21 22 23
24 25 26 27 28 29 30
31            

Про це можна було б і не писати, просто зробивши вигляд, що все нормально. Але відчувши на собі «смак» нашої шполянської бюрократії, вирішив про все розповісти. Почалося все ніби з безневинного: пішов до кабінету у міській раді, де видають довідки про склад сім’ї, про виписку і приписку, взяти простеньку довідку. Навідався до високих дверей — а там чималенька черга і молодих, і старших. Усі чекають. Бачу, нескоро справа та робиться.

Вирішив зайти пізніше. За пару годин оптимістично переступив поріг установи — і відразу настрій де й подівся. Людей не зменшилося, лише обличчя вже були іншими. Кожен з них знервовано поглядав на заповітні двері з надією, коли ж звідти вже вийде відвідувач і черга хоча б трохи скоротиться. Дехто позаймав чергу та йшов у своїх справах, а люди переказували один одному, за ким і в якій кольором кофтині треба шикуватися.

Та все нічого, коли б терпіння очікувальників зайвий раз не випробовували ті, хто заходить, так би мовити, по-знайомству. Ось щойно зайшла жіночка. Побачивши, що чекати доведеться довгенько, зникла, а через пару хвилин з’явилася зі знайомим працівником міськради. Разом вони упевнено прочинили двері — і її проблема швидко вирішилася. А ми чекаємо, бо або не маємо тут знайомих, або совість не дозволяє так вчинити.

Ну нічого, думаю. Потраплю і я. Аж тут вже без черги з папкою документів заходить за довідкою сивочолий колишній «діяч». І думаєш: чи в нього зв’язки, чи так ото звиклося за десятиліття людині повз черги проходити, от і зараз на «простачків» не зважає?

— Ох, чи ж узяла я сьогодні ручку з собою?! — захвилювалася бабуся, шукаючи в старенькій сумочці, а потім сама себе й заспокоїла. — Ну, може, дадуть… Добре, хоч окуляри   не забула.

Поряд молодий чоловік з дідусем знайшли спільну тему для обговорення, про автомобілі та змащувальні матеріали для них.

— Нічого не поробиш — це пережитки радянщини, — спробувала заспокоїти мене, а скоріше за все, ще й себе, жінка, що очікувала поряд, спостерігаючи, як кілька осіб зайшли без черги. І додала обнадійливо, — Ось як вимре наше покоління, тоді вже діти житимуть по-іншому, краще. І не буде подібного, і черг не буде, бо підростаюче покоління інше.

Згаявши добру годину з гаком, морально виснажений і якось аж принижений, нарешті потрапляю за заповітні двері, за кілька хвилин миловидна жіночка видає довгоочікувану довідку. На вулиці нервово видихаю — і починаю нове життя. Хоча б сьогодні. До того часу, доки знову не доведеться брати довідку про те, що мені видали… довідку.

І подібне можна спостерігати у медичних закладах, інших установах нашого міста, де працівники дозволяють собі говорити десятками хвилин по телефону, доки їх терпляче чекають, вирішувати інші справи тощо.

А могло бути все по-іншому, якби одні не заходили без черги, у кабінеті навчилися швидше відпускати відвідувачів. Або пішли іншим шляхом, скажімо, запровадивши відвідування залежно від вулиць проживання шполян чи увівши інший цивілізований спосіб прийому громадян. Все-таки міськрада задекларувала шлях до Європи, але відомо, що в цьому бюрократично-чиновницькому закладі не скоро вивітриться запах цвілі, що набралася тут за десятиріччя.

Дмитро Черепиця

Copyright © Офіційний сайт газети «Шполянські Вісті». Всі права захищено. При використанні наших публікацій посилання на «Шполянські Вісті» обов’язкове.