­Поділіться новиною

Будь ласка, заповніть всі обов'язкові поля.
Я згоден з вашими правилами і умовами
Відправляючи цю форму, ви приймаєте нашу політику конфіденційності.
captcha
Перезавантажити
Поділитись новиною
Неділя, 20 січня 2019
-------------------------------
 
Ми на Facebook
 
<< < січня 2019 > >>
пн вт ср чт пт сб нд
  1 2 3 4 5 6
7 8 9 10 11 12 13
14 15 16 17 18 19 20
21 22 23 24 25 26 27
28 29 30 31      

Коли у нашому хліві з’явилася корова-годувальниця, уже, мабуть, і не пригадаю. Своє молоко мали, коли ще жила у батьківській хаті. У моїй власній сім’ї її утримуємо десятиліттями, хоч і нелегка та справа — забезпечувати, аби у хаті на столі щодня стояла склянка і більше запашного парного молока.

Відколи ж вийшла на заслужений відпочинок, зрозуміла, що на дві пенсії розміром менше ніж півтори тисячі гривень ми з чоловіком не протягнемо. А якщо й протягнемо, то хіба що ноги. Чоловікові зараз не до порання, бо давно вже на ноги слабне. От і тягаю самотужки ті рядна з сіном, зеленою масою. Діти, добре що всі в одному селі живемо, коли треба, накосять. Доїти теж уже руки болять, тож стяглася на доїльний апарат, байдуже, що коштував кілька тисяч гривень. З ним дещо легше стало обходити худобину. Пару разів на тиждень на ринок їду з молочною продукцією — парненьким молоком, сиром, сметанкою, а дехто замовляє й сироватку — трохи й добавляється до сімейного бюджету. Якби ще не така дорожнеча повсюдно…

Добру корівку маю, що й казати. А це ось вона привела теличку — точнісінько на матір свою схожа і мастю така ж удалася. Підросла тварина і бачу, що й з неї добра корівка вдасться. Чим далі, тримати дві худобини у хліві важче стає. Та й зима на порозі — спробуй прогодуй обох, прибери та обійди їх, коли сама вже рівно ходити не можу, роки спину донизу гнуть. Воно то й добре було б дві корови, тоді й прибутки зросли б від продажу молочки. Однак відчуваю, що не витримаю такого навантаження.

Почала знайомих питати, може б хто купив мою улюбленицю-теличку собі на корівку. Бо чесне слово, чужому віддавати її в руки щиро шкода. Так кого не спитаю, всім ніби й хотілося, в одних теж уже сил немає, в інших грошей катма. Тягнула лямку сама, а це ось кума погодилася взяти собі мою телицю.

— Я б залюбки її в тебе забрала, — пояснила мені. — Так чоловік не погоджується, бо в нас є своя теличка. Хоч корова й захворіла, та прийшлося здати на м’ясо. Не знаю, чи вдасться умовити його на це.

Я вже й сподіватися перестала, як кума знову телефонує.

— Приводь завтра, поставиш тварину у хліві, доки у нас нікого не буде вдома.

— Та як же то так?

— Приводь, приводь, коли Леонід побачить її вдома, то вже не вижене.

 Ми з ним поїдемо у район у справах, — поділилася зі мною своїми планами.

А сама вже й хвилююся, не дай Боже, не складеться. Що тоді? Забирати корову та вести через півсела назад додому людям на сміх? Але таки зробили з кумою, як і спланували. Аби краще йшла, попереду вела свою корову, а позаду сумирненько тупотів нетель. Завела її вчора до неї додому, прив’язала у повітці. А телиця, мабуть, теж хвилювалася, бо трохи підвела — поклала «паляничку» на подвір’ї. Ну, оту, що на сонці сохне. Кажуть, то до прибутку.

Одним словом, наробилася того дня добре, зате угоду з кумою, так би мовити, уклали. Залишалося рахувати години та чекати кумової реакції. Мало що спаде чоловікові на думку. Ще розізлиться…

Потім вже дізналася, що коли той повернувся додому, найперше звернув увагу на ту злощасну «паляничку».

— А це що таке, — поцікавився у дружини. — Яка то худобина двором ходила? Ми ж свою сьогодні не виводили надвір.

— А це кума привела нам свою телицю…

— Нащо привела? Чого вона сама її не хоче утримувати?

— Бо в неї сил уже немає самій на горбу їй траву носити та відчищати.

— Тепер сама її й глядітимеш, — не вгавав кум, проте вже не так сердито.

— Глядітиму, — погоджувалася дружина і додала стиха, — полізь на горище та принеси їй сіна.

Хоч і бурчав новий господар нетеля, але ж добрий він чоловік, і собі розчулився, сінця приніс майбутній корівці. А новоприбула тим часом спокійно собі лежала у повітці поруч з домашньою телицею, ніби там жила й раніше. І додав:

— Ти ж не тягни, жінко, розрахуйся, як належить, з кумою. Аби винними їй не бути.

Отак я вдало поторгувала.

Записала Зінаїда Ткачук

Актуальні новини

Не доставляють лише «Шполянські вісті»?

on 17 січня 2019

До редакції продовжують надходити телефонні повідомлення від читачів, які передплатили газету «Шполянські вісті» на 2019 рік. Так, після публікації «Саботаж...

Не допустили зриву навчального процесу В Іскреному

on 17 січня 2019

У той час, коли у всіх школах району після зимових канікул звично відновився навчальний процес, в Іскренській загальноосвітній школі І-ІІІ...

Чи встигли обрати сімейного лікаря?

on 17 січня 2019

Згідно з офіційними даними, у 2018 році кожен другий українець обрав собі сімейного лікаря. Немало з тих, хто не встиг...

Хрещенські морози відміняються

on 17 січня 2019

Українців цікавить, якою буде погода на Водохреща, 19 січня, адже традиційно цей період славиться справжніми хрещенськими морозами, снігом і льодом,...

Через суд з підприємця стягнуть борг

on 17 січня 2019

Господарським судом Черкаської області відкрито провадження у справі за позовом Смілянської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Шполянської міської...

Посилки — по-новому

on 12 січня 2019

З початку року змінилися правила оподаткування товарів, що надходять із-за кордону. Нагадаємо, досі українці могли отримувати скільки завгодно посилок вартістю...

Інформмозаїка

on 12 січня 2019

Проблема з вчителями математики Проблема з кадрами в районі стосується не лише медицини, а й освіти. На одній з нарад в...

Copyright © Офіційний сайт газети «Шполянські Вісті». Всі права захищено. При використанні наших публікацій посилання на «Шполянські Вісті» обов’язкове.