­Поділіться новиною

Будь ласка, заповніть всі обов'язкові поля.
Я згоден з вашими правилами і умовами
Відправляючи цю форму, ви приймаєте нашу політику конфіденційності.
captcha
Перезавантажити
Поділитись новиною
Понеділок, 23 липня 2018
-------------------------------
 
Ми на Facebook
 
<< < вересня 2017 > >>
пн вт ср чт пт сб нд
        1 2 3
4 5 6 7 8 9 10
11 12 13 14 16 17
18 19 20 21 22 23 24
25 26 27 28 29 30  

Геннадій Іванович щасливий — до нього в гості приїхав син. Старший. Іванком батько його називає і не інакше. Хоч і повнолітній уже син, але не Іван, а саме Йванко. Радіє рідні і молодший Роман. Бо так сталося, що познайомилися вони, коли старшому синові виповнилося вісімнадцять літ. І всі попередні роки сьогодні вже сивочолий батько не мав змоги виховувати свою дитину.

Та історія тягнеться ще з далекої юності, коли нещодавно одруженого студента Геннадія призвали до армії.

— Так сталося, що після випроводжання на службу не потрапив, — розпочинає він свою розповідь. — Їхавши зі знайомими в автомобілі, потрапили у страшну дорожньо-транспортну пригоду. Мені пощастило вижити, проте після отриманих травм був надовго прикутий до лікарняного ліжка. Коли ж виписали з медзакладу, радості було небагато, тому що пересуватися міг лише з допомогою милиць. Передбачаючи не надто світлі перспективи спільного проживання, дружина мене покинула, довелося повернутися жити до батьків. Тим часом ні про навчання, ні тим більше про роботу найближчим часом не могло йти мови.

Буваючи частим відвідувачем аптеки, юнак познайомився з молоденькою працівницею закладу Уляною. Співчутлива дівчина не лише відпускала ліки, а й допомагала скаліченому розібратися в їх застосуванні тощо.

Мало-помалу між ними промайнула іскра, уподобали молоді люди один одного. Минуло ще трохи часу — і пішли до батьків дівчини просити благословення.  

— Я дуже хвилювався, розуміючи, що такого мене, на милицях, так ще й розлученого, можуть не прийняти у нову родину. І як в воду дивився, — продовжує Геннадій Іванович. — Коли Улянині батьки ще стрималися, промовчали, то її тітка зробила усе, аби наша пара розпалася і не одружилася. «Що тебе з ним очікує? Він же каліка! А ти молода і вродлива, знайдеш собі ще такого ж, як і сама, нареченого, без проблем», — був їхній головний аргумент.

Після того спершу зовсім занепав духом, а потім вирішив будь що стати на ноги, адже не мав й двадцяти п’яти років. З часом відмовився від милиць, добрі люди допомогли знайти роботу. Далеченько від дому. То й добре, менше згадок про колишні невдачі. Життя почало потроху налагоджуватися.

Якось у справах Геннадій навідався до містечка, де проживали батьки. На вулиці його хтось окликнув. Коли озирнувся — аж то колишнє кохання, Уляна його впізнала. Після тієї розмови ніби хтось роздмухав полум’я їхнього кохання. Проте ненадовго, адже колишньому нареченому потрібно було їхати у справах до іншої області, тож усе вийшло так, наче ненароком.

— З тієї сусідньої області згодом перевівся на роботу за сотні кілометрів від батьківщини, де створив сім’ю, народився син, — розповідає співрозмовник. — Разом з тим час від часу замислювався, аби все ж знайти Уляну, побачитися. Кілька разів переосмисливши, поділився своїми думками з дружиною і вона з розумінням поставилася до моїх планів відвідати колишню наречену.

Однак Уляна зустріла непривітно.

— Не стану я з тобою говорити, — почув у відповідь. — У мене своя сім’я, а ти не вмішуйся.

Так і повернувся Геннадій додому ні з чим. Життя підкидало нові турботи, а про той випадок намагався не згадувати. Тим більше, що й у нього своя сім’я.

— «Привіт» з далекої юності застав, коли одного вечора відкрив свою сторінку у соціальних мережах. Там на мене очікувало повідомлення від Уляниної сестри, — додає він. — Завдяки можливостям інтернету поспілкувалися, хоч її звернення неабияк здивувало. Саме від сестри колишньої нареченої дізнався, що Уляна так і не створила власної сім’ї, а всі ці роки самотужки виховувала сина Івана. Мого сина… А ще вона поцікавилася, чи знаю, що Уляна нещодавно померла, перед тим кілька років тяжко хворіючи. Звичайно, нічого того я не знав. Обидві новини були, як сніг на голову. Різниця лише в тому, що одна з них радісна, хоч і запізніла, а інша погана. Невдовзі спілкувалися уже віч-на-віч. Тітка приїхала до мене з моїм Іванком, вже студентом. Потім ще раз і ще раз. А він якось зізнався, що покійна мати жодного разу не відгукнулася про його тата недобрим словом…

Антоніна Долина

Актуальні новини

Губить людей не вода...

on 20 липня 2018

Згідно з Всесвітнім рейтингом здоров’я, наша держава — 14-та із 183 країн за кількістю смертей, спричинених уживанням алкогольних напоїв (у...

Хто «гальмує» пільгове перевезення

on 20 липня 2018

Відбулося засідання комісії під головуванням заступника голови райдержадміністрації Ольги Шпиці, на якому спільно з сільськими головами обговорювалося питання пільгового перевезення...

А пенсіонери й не знають, що воно, оте ОТГ

on 13 липня 2018

Павлівка завжди була частиною Матусова і водночас вважалася ніби відокремленою. Багато років тут діяв успішний і знаменитий Матусівський радгосп, де...

В газети розширилася географія читачів

on 05 липня 2018

Другий рік розпочався, як редакція газети «Шполянські вісті» після роздержавлення шляхом перетворення стала ТОВ «Редакція газети «Шполянські вісті» і випускає...

Забудовники платять свої кошти, через бездіяльність міськради

on 05 липня 2018

Проблема з оновленням (коригуванням) генерального плану Шполи виникла не сьогодні і не вчора. Її вже називають «проблемою з бородою». Справа...

ЗАЯВА НАЦІОНАЛЬНОЇ АСОЦІАЦІЇ УКРАЇНСЬКИХ МЕДІА

on 05 липня 2018

У День Конституції України Національна асоціація українських медіа (НАУМ) нагадує можновладцям, що право громадян на інформацію має найвищий конституційний захист....

За красою ставайте… у чергу

on 05 липня 2018

З одного боку, проблем в українців, як і в земляків-шполян, сьогодні вистачає. З іншого боку, наші жінки, якими б не...

Copyright © Офіційний сайт газети «Шполянські Вісті». Всі права захищено. При використанні наших публікацій посилання на «Шполянські Вісті» обов’язкове.