­Поділіться новиною

Будь ласка, заповніть всі обов'язкові поля.
Я згоден з вашими правилами і умовами
Відправляючи цю форму, ви приймаєте нашу політику конфіденційності.
captcha
Перезавантажити
Поділитись новиною
Неділя, 21 жовтня 2018
-------------------------------
 
Ми на Facebook
 
<< < червня 2018 > >>
пн вт ср чт пт сб нд
        1 2 3
4 5 6 7 8 9 10
11 12 13 14 15 16 17
18 19 20 21 22 23 24
25 26 28 29 30  

Геннадій Іванович щасливий — до нього в гості приїхав син. Старший. Іванком батько його називає і не інакше. Хоч і повнолітній уже син, але не Іван, а саме Йванко. Радіє рідні і молодший Роман. Бо так сталося, що познайомилися вони, коли старшому синові виповнилося вісімнадцять літ. І всі попередні роки сьогодні вже сивочолий батько не мав змоги виховувати свою дитину.

Та історія тягнеться ще з далекої юності, коли нещодавно одруженого студента Геннадія призвали до армії.

— Так сталося, що після випроводжання на службу не потрапив, — розпочинає він свою розповідь. — Їхавши зі знайомими в автомобілі, потрапили у страшну дорожньо-транспортну пригоду. Мені пощастило вижити, проте після отриманих травм був надовго прикутий до лікарняного ліжка. Коли ж виписали з медзакладу, радості було небагато, тому що пересуватися міг лише з допомогою милиць. Передбачаючи не надто світлі перспективи спільного проживання, дружина мене покинула, довелося повернутися жити до батьків. Тим часом ні про навчання, ні тим більше про роботу найближчим часом не могло йти мови.

Буваючи частим відвідувачем аптеки, юнак познайомився з молоденькою працівницею закладу Уляною. Співчутлива дівчина не лише відпускала ліки, а й допомагала скаліченому розібратися в їх застосуванні тощо.

Мало-помалу між ними промайнула іскра, уподобали молоді люди один одного. Минуло ще трохи часу — і пішли до батьків дівчини просити благословення.  

— Я дуже хвилювався, розуміючи, що такого мене, на милицях, так ще й розлученого, можуть не прийняти у нову родину. І як в воду дивився, — продовжує Геннадій Іванович. — Коли Улянині батьки ще стрималися, промовчали, то її тітка зробила усе, аби наша пара розпалася і не одружилася. «Що тебе з ним очікує? Він же каліка! А ти молода і вродлива, знайдеш собі ще такого ж, як і сама, нареченого, без проблем», — був їхній головний аргумент.

Після того спершу зовсім занепав духом, а потім вирішив будь що стати на ноги, адже не мав й двадцяти п’яти років. З часом відмовився від милиць, добрі люди допомогли знайти роботу. Далеченько від дому. То й добре, менше згадок про колишні невдачі. Життя почало потроху налагоджуватися.

Якось у справах Геннадій навідався до містечка, де проживали батьки. На вулиці його хтось окликнув. Коли озирнувся — аж то колишнє кохання, Уляна його впізнала. Після тієї розмови ніби хтось роздмухав полум’я їхнього кохання. Проте ненадовго, адже колишньому нареченому потрібно було їхати у справах до іншої області, тож усе вийшло так, наче ненароком.

— З тієї сусідньої області згодом перевівся на роботу за сотні кілометрів від батьківщини, де створив сім’ю, народився син, — розповідає співрозмовник. — Разом з тим час від часу замислювався, аби все ж знайти Уляну, побачитися. Кілька разів переосмисливши, поділився своїми думками з дружиною і вона з розумінням поставилася до моїх планів відвідати колишню наречену.

Однак Уляна зустріла непривітно.

— Не стану я з тобою говорити, — почув у відповідь. — У мене своя сім’я, а ти не вмішуйся.

Так і повернувся Геннадій додому ні з чим. Життя підкидало нові турботи, а про той випадок намагався не згадувати. Тим більше, що й у нього своя сім’я.

— «Привіт» з далекої юності застав, коли одного вечора відкрив свою сторінку у соціальних мережах. Там на мене очікувало повідомлення від Уляниної сестри, — додає він. — Завдяки можливостям інтернету поспілкувалися, хоч її звернення неабияк здивувало. Саме від сестри колишньої нареченої дізнався, що Уляна так і не створила власної сім’ї, а всі ці роки самотужки виховувала сина Івана. Мого сина… А ще вона поцікавилася, чи знаю, що Уляна нещодавно померла, перед тим кілька років тяжко хворіючи. Звичайно, нічого того я не знав. Обидві новини були, як сніг на голову. Різниця лише в тому, що одна з них радісна, хоч і запізніла, а інша погана. Невдовзі спілкувалися уже віч-на-віч. Тітка приїхала до мене з моїм Іванком, вже студентом. Потім ще раз і ще раз. А він якось зізнався, що покійна мати жодного разу не відгукнулася про його тата недобрим словом…

Антоніна Долина

Актуальні новини

Обчислення стажу фізичних осіб-підприємців

on 19 жовтня 2018

Нерідко у підприємців виникають питання, а то й проблеми, коли настає час виходу на заслужений відпочинок. Начальник Шполянського відділу обслуговування...

Які категорії громадян не підлягають призову?

on 19 жовтня 2018

Призову на строкову в/службу не підлягають громадяни України, які за рішенням районної (міської) призовної комісії відповідно до цього Закону отримають...

Шкільні рюкзаки удвічі важчі за норму

on 19 жовтня 2018

Звична картина: учні молодших класів ідуть до школи чи повертаються додому, вгинаючись під важкими портфелями. Ті шкільні сумки і рюкзаки...

Робота є — працівників нема

on 19 жовтня 2018

За статистикою, в Україні загалом на одне робоче місце претендує три-чотири особи. Але якщо розглядати цю проблему окремо по галузях,...

Роман Безсмертний: «Я втомився підносити патрони тим, хто не вміє стріляти»

on 12 жовтня 2018

5 жовтня до Черкас завітав політик з понад 20-річним стажем, віце-прем’єр-міністр 2005 року, екс-посол України в Білорусі, а нині –...

Після реформування з’явилися вакантні посади

on 12 жовтня 2018

Санітарно-епідеміологічна служба в останні роки, як і деякі інші організації, пережила етап реформування. Вона фактично ліквідована. Натомість два роки тому...

На які соціальні гарантії може розраховувати призовник?

on 12 жовтня 2018

Керівництвом держави, Урядом та Збройних Сил забезпечено належні умови для призваних на строкову військову службу громадян України, зокрема:

Copyright © Офіційний сайт газети «Шполянські Вісті». Всі права захищено. При використанні наших публікацій посилання на «Шполянські Вісті» обов’язкове.