­Поділіться новиною

Будь ласка, заповніть всі обов'язкові поля.
Я згоден з вашими правилами і умовами
Відправляючи цю форму, ви приймаєте нашу політику конфіденційності.
captcha
Перезавантажити
Поділитись новиною
Понеділок, 18 червня 2018
-------------------------------
 
Ми на Facebook
 
<< < червня 2018 > >>
пн вт ср чт пт сб нд
        1 2 3
4 5 6 7 8 9 10
11 12 13 14 16 17
18 19 20 21 22 23 24
25 26 27 28 29 30  

Я зовсім забув ці епізоди. Пам’ять, як уже мовилося, дама невиправно вередлива – вона пам’ятає те, що їй хочеться, і так, як їй хочеться. Щось важливе для тебе вона може поховати під зливою зовсім не вартих уваги абищиць, і ти вже ніколи не зустрінешся з ним спраглим спогадом.

І лише якась випадковість може спричинити тектонічне зрушення в пам’яті - і на її поверхню, як легендарна Атлантида, спливе прихована історія. Отаке сталося, коли я рився в пожовтілих од часу паперах і звідти випала вирізка кореспонденції мого старшого друга Григорія Куліша під назвою «Подарунок школі», надрукована в «Черкаській правді».

«Той день надовго збережеться в пам’яті учнів і вчителів Мар’янівської восьмирічної школи Шполянського району, - стверджував автор кореспонденції і пояснював, чому так буде: - До них у гості завітали письменники з Києва...»

Це, судячи з газетного матеріалу, видавалося (чи мало видаватися) тоді хтозна-якою важливою подією. Такою важливою, що навіть я - ініціатор і учасник - швидко забув її. Гадаю, так було і з усіма на ній присутніми, а також і з моїми колегами Олександром Лук’яненком та Борисом Комарем, які приїхали разом зі мною в Мар’янівку.

Була осінь 1982-го. Наближався сороковий день од смерті батька. Я мав їхати в село. І тут мені спало на думку передати нарешті в школу бібліотеку, що її зібрав для неї впродовж п’яти років. Це була давня моя ідея – збирати для сільської школи книги з автографами відомих письменників. І я переслідував їх своїми проханнями: подаруйте (і підпишіть) книжку для школи. Отак повільно, день за днем, я збирав автографи в Бажана, Гончара, Стельмаха, Павличка, Вінграновського, Загребельного, Іваничука, Федоріва, обох Олійників, Білаша, Зарудного, Маківчука, Гуцала, Щербака, Андріяшика, Дончика... зрештою, там був представлений весь тодішній істеблішмент української літератури. Мені нескладно було збирати книжки, бо, працюючи у відділі критики «ЛУ», що була в Спілки «під боком», щоденно зустрічався з найвідомішими письменниками чи в Спілці, чи в «Енеї», де вони охоче перекидали чарчину-другу, або в редакції газети. До речі, всі вони охоче відгукувалися на моє прохання подарувати книжку для школи, ще й часто хвалили мене за таку ініціативу. Пригадую, купив у книгарні «Сяйво» збірку Миколи Бажана і звернувся до нього: «Підпишіть, будь ласка, для школи». А він сказав: «Цю я підпишу вам, якщо ви цього захочете, а для школи принесу в Спілку - щоб це був справді подарунок». Інтелігентний чоловік був Микола Платонович. Таких людей нині - одиниці.

У тій бібліотеці - не тільки твори українських письменників. У мене був довгий «роман» з Естонією, підсумком якого стала моя книжка «Гілка ялівцю з Сааремаа». Я неоднораз бував в Естонії, писав літературні портрети естонських письменників, друкував діалоги з ними, ба навіть перекладав (з підрядника) їхні твори. Для шкільної бібліотеки подарували свої книжки з автографами Яан Кросе, Енн Ветемаа, Володимир та Еме Беекмани, Юло і Юрі Тууліки, Мате Траат, Війві Луйк і ще не пригадую хто.

Були там представлені й поодинокі грузинські, вірменські, молдавські, білоруські й російські письменники. І все то, на моє переконання, добрі твори - до графоманів я не звертався. Підкреслюю таку істотну деталь: тоді книга цінувалася значно вище, аніж сьогодні. На превеликий жаль. Сьогодні в людей домашніх бібліотек у десятки разів менше, аніж було тоді. І читають нині у десятки разів менше. Також на превеликий жаль.

І ось ми завантажуємо книжки у «Волгу» Бориса Комара. Багажника мало - напаковуємо цим вантажем заднє сидіння, куди ледве втискається низенький і худенький Олександр Лук’яненко.

За кілька годин по тому в школі вже вишикувано учнів. Між ними й нами - гори привезених книжок. Директор Лідія Максимівна Кавун розповідає про ідеального учня, який і вчився добре, і був супердисциплінованим, і не бився ні з ким, і вікон м’ячем не бив, коли грав у футбол, і взагалі був не людською істотою, а, як мінімум, ангелом. Це, виявляється, мій портрет, у якому себе, звичайно, не впізнаю. Бачу, що хлопці старшокласники при всіх цих нестримних нахвалюваннях моєї персони дивляться на мене хто іронічно, хто майже з ненавистю, а хто відверто зневажливо.

Мені важкувато говорити перед цими поглядами. Я кажу, що Лідія Максимівна передала куті меду, бо я не був зразково-показовим учнем. Зі мною в школі всякого бувало. І вікна м’ячем бив, і батька не раз до школи викликали, щоб разом із директором приструнчили мене, і я, звичайно, шкодую, що був таким, але в минулому нічого не змінити. Ясна річ, то дуже непедагогічно з мого боку - я мав би лишитися яскравим, а воднораз нудним прикладом ідеального учня. Директор, бачу, невдоволена, що я змазав портрет, у якому вона змалювала буцімто мене, зате погляди старшокласників стають теплішими, дехто вже дивиться на мене з прихильністю чи й навіть симпатією.

Вони чемно слухають, коли розповідаю про книжки, які ми привезли.

Після мене виступає дотепний Олександр Лук’яненко. Він читає свої гуморески, діти дружно сміються. Це дуже цікаво спостерігати: серйозно-погрозливий вираз обличчя Лук’яненка, який, здається, навіть не вміє усміхнутися, і його дуже смішні історії, що посилює комічний ефект.

І раптом до мене підбігає директор школи. В її очах сльози, руки тремтять. Вона розпачливо видихає: «Припиняємо ці веселощі - Брежнєв помер». Здивовано стенаю плечима: «То й що?! Одне до одного не має жодного стосунку». Директор не згодна. Я неохоче підходжу до Лук’яненка й кажу йому не в вухо (забувши про мікрофон): «Брежнєв помер». «То й хрєн із ним», - відповідає Лук’яненко, не відвернувшись од мікрофона. Мої і його слова звучать на весь коридор. Діти регочуться, директор ухопилася руками за голову. А Борис Комар швидко сказав своє слово («Учітеся, учітеся, учітеся...») під нетерпля- че-пронизливим поглядом директора.

На тім і скінчилась офіційна частина дійства.

А з учительської на всю школу йшли запахи страв. Як із ресторану.

І мовби саме там їх зараз готували. Коли хтось прочинив двері, ми побачили цілу батарею пляшок. Як виявилося потім, мар’янівського самогону. Мої земляки гідно підготувалися до цієї зустрічі. А тут Лідія Максимівна раптом приголомшує нас словами, що застілля відміняється, бо ж ми не можемо веселитися, коли помер керівник нашої держави.

«Воно то начебто й так, - каже дипломатичний і хитрий Комар, - але ж пом’януть чоловіка треба. Там, нагорі, - теж люди. І вони нас не зрозуміють, якщо цього не зробимо. Мусимо випити за упокій його душі...»

Його готовно підтримують учительки. Мовляв, віддамо цим останню шану померлому. Лідія Максимівна перелякано і неохоче погоджується, і ми швиденько, щоб вона не встигла передумати, окуповуємо стіл. Одна чарка, друга - земля йому пухом. Одне слово, віддали небіжчику (а головне - директору) належне. Можна й розслабитись. А вже третя чарка, як ведеться, за жінок. І ніхто нам не може заперечити, бо ж усе учительство в Мар’янівці - жінки. Навіть директор, яка, випивши горілки, здається, забула про всенародне горе і знову привітно всміхається. Раптом воно їй знову згадалося. «Що ж тепер буде?» - розгублено запитала вона. «А те саме буде - інший старий дундук знайдеться на нашу голову», - відповів Лук’яненко. Приголомшена цим Лідія Максимівна сказала, що такі слова не повинні звучати в її школі - вона цього не дозволить. На що Борис Комар, смикнувши ще чарчину-другу, подивився співчутливо на портрет Брежнєва і сказав: «Тебе, бідного, завтра або післязавтра знімуть і заховають далеко в куток, де ти припадатимеш пилом забуття».

Актуальні новини

Лебединський синдром

on 15 червня 2018

Після того, як ТОВ «Шпола-Агро-Індустрі» змінило власника, дехто з передбачливих шполян почав пророкувати, що зміна розмірів Шполянської ОТГ не за...

Спокійно не пройдеш

on 15 червня 2018

Собака з давніх-давен була і є другом людини. Тварини дуже звикають до своїх господарів. Знаю історію, коли одна родина літаком...

Вистава «Шполянська кайдашева сім’я» продовжується

on 08 червня 2018

Днями з’явилося повідомлення уряду про те, що кошти, виділені на ремонт доріг, освоюються вкрай повільно, і це змусило виконавчу владу...

Витримаємо все, бо за нами — читачі

on 08 червня 2018

Вчора в Україні відсвяткували День журналіста, усіх тих, хто створює газети, теле-радіо передачі, інформує суспільство про новини, події, контролює діяльність...

РАБИНОВИЧ ПРИПУСТИВ, ЩО СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ ТЕЛЕПРОЕКТ «КАНДИДАТ» МОЖЕ БУТИ ПРОДОВЖЕНИЙ НА ТРИ СЕЗОНИ

on 08 червня 2018

Політико-соціальний проект «Кандидат» може тривати три сезони. Про це заявив народний депутат України, лідер політичної партії «За життя» Вадим Рабинович...

Екологія майбутнього залежить від сьогодення

on 08 червня 2018

Мальовнича Черкаська область славиться своїм Канівським природним заповідником та Національним дендрологічним парком «Софіївка», яку виправдано називають перлиною садово-паркового мистецтва. Цей...

І поліція надаватиме інформацію?

on 08 червня 2018

Інформацію про доходи для надання субсидій, як і раніше, надаватиме Державна Фіскальна служба України. Пенсійний фонд України, крім інформації про розмір...

Copyright © Офіційний сайт газети «Шполянські Вісті». Всі права захищено. При використанні наших публікацій посилання на «Шполянські Вісті» обов’язкове.