­Поділіться новиною

Будь ласка, заповніть всі обов'язкові поля.
Я згоден з вашими правилами і умовами
Відправляючи цю форму, ви приймаєте нашу політику конфіденційності.
captcha
Перезавантажити
Поділитись новиною
Субота, 15 грудня 2018
-------------------------------
 
Ми на Facebook
 
<< < грудня 2018 > >>
пн вт ср чт пт сб нд
          1 2
3 4 5 6 7 8 9
10 11 12 13 14 15 16
17 18 19 20 21 22 23
24 25 26 27 28 29 30
31            

Я зовсім забув ці епізоди. Пам’ять, як уже мовилося, дама невиправно вередлива – вона пам’ятає те, що їй хочеться, і так, як їй хочеться. Щось важливе для тебе вона може поховати під зливою зовсім не вартих уваги абищиць, і ти вже ніколи не зустрінешся з ним спраглим спогадом.

І лише якась випадковість може спричинити тектонічне зрушення в пам’яті - і на її поверхню, як легендарна Атлантида, спливе прихована історія. Отаке сталося, коли я рився в пожовтілих од часу паперах і звідти випала вирізка кореспонденції мого старшого друга Григорія Куліша під назвою «Подарунок школі», надрукована в «Черкаській правді».

«Той день надовго збережеться в пам’яті учнів і вчителів Мар’янівської восьмирічної школи Шполянського району, - стверджував автор кореспонденції і пояснював, чому так буде: - До них у гості завітали письменники з Києва...»

Це, судячи з газетного матеріалу, видавалося (чи мало видаватися) тоді хтозна-якою важливою подією. Такою важливою, що навіть я - ініціатор і учасник - швидко забув її. Гадаю, так було і з усіма на ній присутніми, а також і з моїми колегами Олександром Лук’яненком та Борисом Комарем, які приїхали разом зі мною в Мар’янівку.

Була осінь 1982-го. Наближався сороковий день од смерті батька. Я мав їхати в село. І тут мені спало на думку передати нарешті в школу бібліотеку, що її зібрав для неї впродовж п’яти років. Це була давня моя ідея – збирати для сільської школи книги з автографами відомих письменників. І я переслідував їх своїми проханнями: подаруйте (і підпишіть) книжку для школи. Отак повільно, день за днем, я збирав автографи в Бажана, Гончара, Стельмаха, Павличка, Вінграновського, Загребельного, Іваничука, Федоріва, обох Олійників, Білаша, Зарудного, Маківчука, Гуцала, Щербака, Андріяшика, Дончика... зрештою, там був представлений весь тодішній істеблішмент української літератури. Мені нескладно було збирати книжки, бо, працюючи у відділі критики «ЛУ», що була в Спілки «під боком», щоденно зустрічався з найвідомішими письменниками чи в Спілці, чи в «Енеї», де вони охоче перекидали чарчину-другу, або в редакції газети. До речі, всі вони охоче відгукувалися на моє прохання подарувати книжку для школи, ще й часто хвалили мене за таку ініціативу. Пригадую, купив у книгарні «Сяйво» збірку Миколи Бажана і звернувся до нього: «Підпишіть, будь ласка, для школи». А він сказав: «Цю я підпишу вам, якщо ви цього захочете, а для школи принесу в Спілку - щоб це був справді подарунок». Інтелігентний чоловік був Микола Платонович. Таких людей нині - одиниці.

У тій бібліотеці - не тільки твори українських письменників. У мене був довгий «роман» з Естонією, підсумком якого стала моя книжка «Гілка ялівцю з Сааремаа». Я неоднораз бував в Естонії, писав літературні портрети естонських письменників, друкував діалоги з ними, ба навіть перекладав (з підрядника) їхні твори. Для шкільної бібліотеки подарували свої книжки з автографами Яан Кросе, Енн Ветемаа, Володимир та Еме Беекмани, Юло і Юрі Тууліки, Мате Траат, Війві Луйк і ще не пригадую хто.

Були там представлені й поодинокі грузинські, вірменські, молдавські, білоруські й російські письменники. І все то, на моє переконання, добрі твори - до графоманів я не звертався. Підкреслюю таку істотну деталь: тоді книга цінувалася значно вище, аніж сьогодні. На превеликий жаль. Сьогодні в людей домашніх бібліотек у десятки разів менше, аніж було тоді. І читають нині у десятки разів менше. Також на превеликий жаль.

І ось ми завантажуємо книжки у «Волгу» Бориса Комара. Багажника мало - напаковуємо цим вантажем заднє сидіння, куди ледве втискається низенький і худенький Олександр Лук’яненко.

За кілька годин по тому в школі вже вишикувано учнів. Між ними й нами - гори привезених книжок. Директор Лідія Максимівна Кавун розповідає про ідеального учня, який і вчився добре, і був супердисциплінованим, і не бився ні з ким, і вікон м’ячем не бив, коли грав у футбол, і взагалі був не людською істотою, а, як мінімум, ангелом. Це, виявляється, мій портрет, у якому себе, звичайно, не впізнаю. Бачу, що хлопці старшокласники при всіх цих нестримних нахвалюваннях моєї персони дивляться на мене хто іронічно, хто майже з ненавистю, а хто відверто зневажливо.

Мені важкувато говорити перед цими поглядами. Я кажу, що Лідія Максимівна передала куті меду, бо я не був зразково-показовим учнем. Зі мною в школі всякого бувало. І вікна м’ячем бив, і батька не раз до школи викликали, щоб разом із директором приструнчили мене, і я, звичайно, шкодую, що був таким, але в минулому нічого не змінити. Ясна річ, то дуже непедагогічно з мого боку - я мав би лишитися яскравим, а воднораз нудним прикладом ідеального учня. Директор, бачу, невдоволена, що я змазав портрет, у якому вона змалювала буцімто мене, зате погляди старшокласників стають теплішими, дехто вже дивиться на мене з прихильністю чи й навіть симпатією.

Вони чемно слухають, коли розповідаю про книжки, які ми привезли.

Після мене виступає дотепний Олександр Лук’яненко. Він читає свої гуморески, діти дружно сміються. Це дуже цікаво спостерігати: серйозно-погрозливий вираз обличчя Лук’яненка, який, здається, навіть не вміє усміхнутися, і його дуже смішні історії, що посилює комічний ефект.

І раптом до мене підбігає директор школи. В її очах сльози, руки тремтять. Вона розпачливо видихає: «Припиняємо ці веселощі - Брежнєв помер». Здивовано стенаю плечима: «То й що?! Одне до одного не має жодного стосунку». Директор не згодна. Я неохоче підходжу до Лук’яненка й кажу йому не в вухо (забувши про мікрофон): «Брежнєв помер». «То й хрєн із ним», - відповідає Лук’яненко, не відвернувшись од мікрофона. Мої і його слова звучать на весь коридор. Діти регочуться, директор ухопилася руками за голову. А Борис Комар швидко сказав своє слово («Учітеся, учітеся, учітеся...») під нетерпля- че-пронизливим поглядом директора.

На тім і скінчилась офіційна частина дійства.

А з учительської на всю школу йшли запахи страв. Як із ресторану.

І мовби саме там їх зараз готували. Коли хтось прочинив двері, ми побачили цілу батарею пляшок. Як виявилося потім, мар’янівського самогону. Мої земляки гідно підготувалися до цієї зустрічі. А тут Лідія Максимівна раптом приголомшує нас словами, що застілля відміняється, бо ж ми не можемо веселитися, коли помер керівник нашої держави.

«Воно то начебто й так, - каже дипломатичний і хитрий Комар, - але ж пом’януть чоловіка треба. Там, нагорі, - теж люди. І вони нас не зрозуміють, якщо цього не зробимо. Мусимо випити за упокій його душі...»

Його готовно підтримують учительки. Мовляв, віддамо цим останню шану померлому. Лідія Максимівна перелякано і неохоче погоджується, і ми швиденько, щоб вона не встигла передумати, окуповуємо стіл. Одна чарка, друга - земля йому пухом. Одне слово, віддали небіжчику (а головне - директору) належне. Можна й розслабитись. А вже третя чарка, як ведеться, за жінок. І ніхто нам не може заперечити, бо ж усе учительство в Мар’янівці - жінки. Навіть директор, яка, випивши горілки, здається, забула про всенародне горе і знову привітно всміхається. Раптом воно їй знову згадалося. «Що ж тепер буде?» - розгублено запитала вона. «А те саме буде - інший старий дундук знайдеться на нашу голову», - відповів Лук’яненко. Приголомшена цим Лідія Максимівна сказала, що такі слова не повинні звучати в її школі - вона цього не дозволить. На що Борис Комар, смикнувши ще чарчину-другу, подивився співчутливо на портрет Брежнєва і сказав: «Тебе, бідного, завтра або післязавтра знімуть і заховають далеко в куток, де ти припадатимеш пилом забуття».

Актуальні новини

Листонош зобов’язали передплачувати пресу

on 13 грудня 2018

За повідомленням Генерального директора ПАТ «Укрпошта», передплатна кампанія в Україні триває. До завершення передплатної кампанії на наступний рік залишилося менше...

Паспорт — не записник

on 13 грудня 2018

«Щоб не забути номер своєї амбулаторної карти, попросила медсестру написати його в паспорті. Вона зауважила, що робити подібні записи у...

Скільки витрусить зі шполян новорічний стіл Цього року новорічне меню вийде на 20% дорожчим

on 13 грудня 2018

Новий рік на носі і більшість шполянських господинь вже складають святкове меню. Оскільки ціни кусаються і більшість хоче зекономити, тому...

ПРИЙШЛА СУБСИДІЯ. ЯК СПЛАЧУВАТИ СВІЙ ОБОВ’ЯЗКОВИЙ ПЛАТІЖ?

on 06 грудня 2018

Як і в минулих опалювальних сезонах, зекономлену субсидію можна використати для оплати в наступному місяці спожитого понад виділену соціальну норму...

Вікна заплуталися в тендерах, як у тенетах

on 06 грудня 2018

Цьогоріч мало відбутися два тендери на закупівлю вікон для навчальних закладів району. За результатами першого з них придбано та встановлено...

Медсестер бракує, та й лікарів теж

on 06 грудня 2018

Не лише проблемою фінансування переймаються сьогодні у Шполянській центральній районній лікарні. Перед медиками вторинної ланки постала ще й нестача кадрів,...

Воєнком Євген Курбет: «Зберігати спокій і бути пильними»

on 06 грудня 2018

Зберігати спокій, бути пильними та звертатися до військових комісаріатів у разі отримання викликів, закликає черкащан обласний військовий комісар Євген Курбет...

Copyright © Офіційний сайт газети «Шполянські Вісті». Всі права захищено. При використанні наших публікацій посилання на «Шполянські Вісті» обов’язкове.