­Поділіться новиною

Будь ласка, заповніть всі обов'язкові поля.
Я згоден з вашими правилами і умовами
Відправляючи цю форму, ви приймаєте нашу політику конфіденційності.
captcha
Перезавантажити
Поділитись новиною
Понеділок, 20 листопада 2017
-------------------------------
 
Ми на Facebook
 
<< < жовтня 2017 > >>
пн вт ср чт пт сб нд
            1
2 3 4 5 6 7 8
9 10 11 13 14 15
16 17 18 19 20 21 22
23 24 25 26 27 28 29
30 31          
Заввідділу критики тоді була дуже важлива посада. Література в СРСР була справою державною. Держава контролювала кожне написане письменником слово, виступала замовником того, про що треба написати. Ілюструю це таким маленьким прикладом. Прозаїкові Л. запропонували створити ще одну «Молоду гвардію» в степах України. Була якась незрозуміла історія в селі Красногірці Голованівського району Кіровоградської області. Там хтось (партизан чи фашист?) розстріляв у лісі голову колгоспу. Німці відновили після окупації України колгоспи як зручну форму керівництва селянами, які повинні працювати й постачати сільгосппродукцію для фатерлянду. Одне слово, та сумна подія так і лишилася темною історією.

Л. узявся за виконання замовлення – друга «Молода гвардія» в степах України буде! Ми можемо сто разів пересотворювати минуле. Надавати йому тих змісту, форми й пафосу, котрі потрібні сучасному. Не випадково ж кажуть, що історії немає, а є історики. Наратори, які розповідають нам свої вигадки чи гіпотези про минуле.

Отже, Л. зіткнувся з таким фактом: райгебітскомісар у Голованівську запопав єврейську красуню, в яку, очевидно, закохався. Він спорудив спеціальний бункер, у якому переховував її. Але його таємницю було розкрито. Райгебітскомісара відправили на Східний фронт, а вагітну єврейку розстріляли, а потім облили бензином і спалили.

Л. у цій історії не подобалося, що жертва – єврейка (можливо, він був антисемітом). Він вирішив: у майбутньому творі вона буде полькою і радянською розвідницею, яка, мабуть, випитувала в німецького офіцера саме під час інтимних стосунків важливі таємниці Третього рейху. Недовго думаючи, обізвав свою героїню «рідкісним» польським іменем Ванда. А прізвище їй дав Поплавська. І тут після друку твору все почалось. Як виявилось, у нього в голові засіло це «Ванда Поплавська», бо на весь район, де він був секретарем райкому комсомолу, була чи не єдина польська родина Поплавських, а в ній була донька Ванда. Тепер же в творі Ванда Поплавська перетворилася в «німецьку вівчарку», яка співжила з німецьким офіцером. А брат Поплавської – полковник Радянської армії і якийсь високий чин Війська польського. Уявімо, якого масштабу вони підняли скандал. Владці опинилися в незручній ситуації. З одного боку, ідеологічна машина випродукувала ще один продукт – підпільну організацію «Спартак» за моделлю «Молодої гвардії». З іншого боку, цей недоречний скандал, що компрометує і саму підпільну організацію, і книжку про неї. Очевидно, в ЦК не одна голова полетіла з пліч за недоробленість так масштабно закроєного проекту, який мав нести високий виховний потенціал для молоді.

На це владці коштів не шкодували. Радянська людина – це був інформаційний продукт. Саме інформаційна інтоксикація перемагала все – і домашнє виховання, і спроби самостійного мислення, і думки проти течії, почуті від поодиноких інакомислячих людей.

Але повертаюся до історії твору, на котрий зробили таку високу ставку. Автор здавав собі справу – і не приховував цього ні від кого, що пише своєрідний фантастичний (але тонко стилізований під повзучий реалізм) твір. А ще пишався тим, що це соціальне замовлення аж із самісіньких верхів випало саме йому. Він уміло розташував своїх персонажів. Як фігури на шаховій дошці. Він був професіонал своєї справи. З розстріляних у лісі колгоспників він зробив радянських підпільників, яких знищили фашисти, переодягнені в партизанів. Цей маскарад був потрібний їм для того, щоб викликати в місцевого населення ненависть до партизанів.

Словом, усе це сюжетно поєдналось, обросло всякими подробицями – і в результаті з’явилася повість, за яку автора нагородили значком «Почесний чекіст». Газета «Комсомольськая правда» на весь Союз захоплено повідала про героїчне підпілля на Кіровоградщині, про яке розповів у своїй прекрасній книжці український письменник. Одне слово, «Ніхто не забутий, ніщо не забуто!»

Якогось дня мене викликають у партком. Є відповідальне завдання. Треба поїхати з Л. у Красногірку Голованівського району на Кіровоградщині й провести там читацьку конференцію, бо звідти в ЦК йдуть листи, що письменник поперекручував події і повигадував те, чого не було. Треба розрядити тамтешню обстановку.

Ми з Л. вилітаємо з Жулян на Кіровоград. Там нас зустрічає друг комсомольської юності Л. Здається, його прізвище Шаталін чи Шаталов. Він був не просто одним із профспілкових лідерів області, а в час війни входив до радянської диверсійної групи, яка буцімто врятувала Краків, що його мали висадити в повітря німецькі окупанти. Про це знято кінофільм «Майор Вихрь». Я не встиг розпитати чолов’ягу, що в фільмі правда, а що так званий художній домисел.

Нас із Л. поселили в люксі готелю, здається, «Добруджа». Приятель письменника подбав, щоб на столі було все, що можна знайти в Кіровограді. Ми чаркувались і втішалися делікатесами. Коли людина нап’ється і наїсться, її тягне на розмови головним чином політичні. Л. почав глузувати з Брежнєва. Казав, що він у маршальському мундирі – як корова під сідлом. Його товариш у сарказмі на адресу політбюрошних діячів не відставав. Я розповідав політичні анекдоти, які дуже сподобалися моїм співтрапезникам.

Раптом відчинилися двері й у номер зайшла покоївка.

Вона перепросила за своє вторгнення, але сказала, що її привела сюди серйозна причина. Вона назвала ім’я й по батькові чоловіка, який суворо наказав нам негайно ж перейти до іншого номера. Я не міг нічого зрозуміти, але з того, як миттєво протверезіли й заметушилися мої колеги, зрозумів, що це щось важливе.

Аж наступного дня Л. зрозумів, що то була команда від начальника обласного КДБ. Номер, у який нас поселили, прослуховувався. І йому швидко доповіли, що населенці номера варнякають щось дуже крамольне. Але світ стоїть на неформальних зв’язках. Л. у юності працював разом із майбутнім начальником Кіровоградського КДБ. Отож у них збереглися приятельські стосунки. Як я зрозумів, і другий наш співтрапезник був у приятельських стосунках з обласним чекістом. Отож начальник КДБ рятував своїх друзів од можливої халепи, бо за іншої ситуації п’яненька компанія могла собі наляпати язиками дуже неприємні проблеми.

Отже, нас відселили в номер, котрий не прослуховувався. Ми ще трохи повільнодумствували й полягали спати. Завтра має бути дуже відповідальний день – зустріч із читачами, якій надавалося такого великого політичного значення.

Вранці виїжджаємо в Голованівськ. Приятель Л. пояснює: взяв для нас гіршу машину – вона не прослуховується. Бо мало хто що ляпне. Життя таке, що всі поносять владу «и лично Леонида Ильича».

Приїжджаємо до райкому партії. Там це серйозна подія – прибули письменники зі столиці. Точніше б сказати – письменник Л. та особа, яка його супроводжує і виконуватиме обов’язки його апологета.

За нами закріплена секретар з ідеології. Це мила низькоросла жінка з великим животом – очевидно, вже днями вона піде в декрет. Обличчя її рясно всіяне ластовинням. Мабуть, у неї буде дівчинка. Бо ластовиння – то, кажуть, свідчення того, що доня забирає собі мамину красу.

Жінка повідомляє, що вже можемо їхати в Красногірку. Туди з усіх навколишніх сіл звозять людей. Їх будуть тисячі.

Але Л. уперся:

– Я не вмію виступати насухо. Тоді в мене не такий політ думки.

Бідна жінка везе нас у страшненьку чайну, де Л. сам улолокав півлітра, заїдаючи напівіржавою тюлькою. У нього з голови йшла пара. Ніби німб з’явився.

Я випив пляшку ситра, але воно було несвіже, і я затруївся. Жахливий дискомфорт і потреба не віддалятися від туалетів.

Нарешті ми рушили на Красногірку. Дорогою Л. розповідав, що його твір видатний і його вже висунули на премію Ленінського комсомолу, а там, дивись, і Шевченківська йому впаде – всі ж: Гончар, Загребельний, Козаченко – його добрі друзі, вони все зроблять для нього. Часто воно так і бувало, але цього разу корупційна система не спрацювала. Л. лишився ні з чим.

У Красногірці вибудували грандіозний комплекс-меморіал. Очевидно, розраховували, що сюди приїздитимуть з усього Радянського Союзу. Людей у велетенській залі було стільки, що я злякався. Я ж маю щось їм говорити. Але що?

І ось конференція розпочинається.

Для преамбули слово дали мені.

Доки я йду до трибуни, ніяка думка не з’являється в моїй голові. Там порожньо і глухо.

Я наливаю з графина склянку води. П’ю й уважно дивлюся в залу. Багато молоді. Ага, здається, є за що зачепитись.

Щось бурмочу, що молодь погано знає подвиги старших у війну. Що треба берегти пам'ять. Що пам’ять робить нас людьми. Що…

І раптом залом прокочується смішок, що починає переростати в регіт.

Я знічений і збентежений. У мене по спині безупинно струменіє піт. Витираю мокре чоло. Жахливими корчами береться живіт, де обзивається злополучне ситро. Серце, здається, виповзло з грудей і стало в горлі. І тріпоче там так, ніби хоче зовсім вилетіть з мене. Ще мить – і я знепритомнію.

Майнула думка: я щось не те і не так сказав… Але ж нібито всі мої слова були – як передовиця «Правди».

А регіт наростає.

Я, задихаючись, дохамаркую свою промову і на ватних ногах дохитуюсь до свого місця в президії.

Запитливо дивлюся на президіонерів. У Л. дуже зосереджене обличчя, в секретаря райкому обличчя зрозпачене і в сльозах, а модераторка розгнівана й намагається втихомирити залу, де сміх не вщухає.

Звідки мені було знати, що стіл президії, застелений червоним сукном, не закритий повністю донизу з боку залу (крали й тоді, але значно менше!) і людям було видно все, що відбувалося в тому чотирикутнику. А відбувалося там, як згодом розповів мені водій, таке: класик із Києва ліз рукою під спідницю бідолашної секретаря райкому, а вона відбивалась, як могла. Я слебізував з трибуни слова про життя і смерть, про подвиг і зраду, про патріотичний обов’язок і пам'ять, а тут ішов такий захопливий спектакль. От вам відносини між літературою і життям.

Я не знав – сумувати та обурюватися мені чи сміятися.

Коли сьогодні все те згадую (деталі тієї історії я сумлінно занотував у щоденник), мене охоплює такий само сміх, як і людей у залі. Тільки страшенно жаль ту маленьку жінку з великим животом і ластовиннячком на круглому виду, що потрапила в такі тарапати.

Як було все це пережити їй?

От вам і ще раз підтвердилася давня істина, що література вимагає жертв. Різних.

Актуальні новини

Поросятко без довідки ветеринара несе небезпеку, або як влада зреагувала на критику ветеранів

on 16 листопада 2017

Минулої суботи і неділі на центральному ринку за участі представників правоохоронних органів, Держпродспоживслужби, лабораторії ветеринарної медицини та районного споживчого товариства...

Годуємо Європу?

on 09 листопада 2017

Експорт харчів та аграрної продукції до країн ЄС нинішнього року порівняно з минулим зріс на 39,8%, сягнувши 4,177 млрд. дол....

У «Престижі» відкриють промтоварний магазин

on 09 листопада 2017

На першому поверсі супермаркету «Престиж» тривають ремонтні роботи. Усі відділи, які працювали на першому поверсі, перенесено на другий. А шполяни...

Школи зобов’язали опублікувати фінансову звітність

on 09 листопада 2017

Школи зобов’язані опублікувати свою фінансову звітність за доходами і видатками до 1 грудня, повідомляє прес-служба Міністерства освіти і науки України.

Європа з’їла наші яйця!

on 09 листопада 2017

Чому різко підскочили ціни? Українці по своїх спорожнілих гаманцях відчули ріст агроекспорту.

Шполянську міськраду визнали порушником закону

on 02 листопада 2017

Виконавчий комітет Шполянської міської ради не провів конкурс на надання послуг з вивезення твердих побутових відходів у межах міста Шпола....

Депутат Богач відщипнув у кума земельку

on 02 листопада 2017

Нещодавно розповсюдилася інформація, що депутат об’єднаної територіальної громади, він же директор СТОВ «Маяк-Агро» (підприємство є складовою частиною СТОВ «ЛНЗ -Агро»)...

Copyright © Офіційний сайт газети «Шполянські Вісті». Всі права захищено. При використанні наших публікацій посилання на «Шполянські Вісті» обов’язкове.