­Поділіться новиною

Будь ласка, заповніть всі обов'язкові поля.
Я згоден з вашими правилами і умовами
Відправляючи цю форму, ви приймаєте нашу політику конфіденційності.
captcha
Перезавантажити
Поділитись новиною
Понеділок, 10 грудня 2018
-------------------------------
 
Ми на Facebook
 
<< < листопада 2017 > >>
пн вт ср чт пт сб нд
    1 2 3 4 5
6 7 8 9 10 11 12
13 14 15 17 18 19
20 21 22 23 24 25 26
27 28 29 30      
Заввідділу критики тоді була дуже важлива посада. Література в СРСР була справою державною. Держава контролювала кожне написане письменником слово, виступала замовником того, про що треба написати. Ілюструю це таким маленьким прикладом. Прозаїкові Л. запропонували створити ще одну «Молоду гвардію» в степах України. Була якась незрозуміла історія в селі Красногірці Голованівського району Кіровоградської області. Там хтось (партизан чи фашист?) розстріляв у лісі голову колгоспу. Німці відновили після окупації України колгоспи як зручну форму керівництва селянами, які повинні працювати й постачати сільгосппродукцію для фатерлянду. Одне слово, та сумна подія так і лишилася темною історією.

Л. узявся за виконання замовлення – друга «Молода гвардія» в степах України буде! Ми можемо сто разів пересотворювати минуле. Надавати йому тих змісту, форми й пафосу, котрі потрібні сучасному. Не випадково ж кажуть, що історії немає, а є історики. Наратори, які розповідають нам свої вигадки чи гіпотези про минуле.

Отже, Л. зіткнувся з таким фактом: райгебітскомісар у Голованівську запопав єврейську красуню, в яку, очевидно, закохався. Він спорудив спеціальний бункер, у якому переховував її. Але його таємницю було розкрито. Райгебітскомісара відправили на Східний фронт, а вагітну єврейку розстріляли, а потім облили бензином і спалили.

Л. у цій історії не подобалося, що жертва – єврейка (можливо, він був антисемітом). Він вирішив: у майбутньому творі вона буде полькою і радянською розвідницею, яка, мабуть, випитувала в німецького офіцера саме під час інтимних стосунків важливі таємниці Третього рейху. Недовго думаючи, обізвав свою героїню «рідкісним» польським іменем Ванда. А прізвище їй дав Поплавська. І тут після друку твору все почалось. Як виявилось, у нього в голові засіло це «Ванда Поплавська», бо на весь район, де він був секретарем райкому комсомолу, була чи не єдина польська родина Поплавських, а в ній була донька Ванда. Тепер же в творі Ванда Поплавська перетворилася в «німецьку вівчарку», яка співжила з німецьким офіцером. А брат Поплавської – полковник Радянської армії і якийсь високий чин Війська польського. Уявімо, якого масштабу вони підняли скандал. Владці опинилися в незручній ситуації. З одного боку, ідеологічна машина випродукувала ще один продукт – підпільну організацію «Спартак» за моделлю «Молодої гвардії». З іншого боку, цей недоречний скандал, що компрометує і саму підпільну організацію, і книжку про неї. Очевидно, в ЦК не одна голова полетіла з пліч за недоробленість так масштабно закроєного проекту, який мав нести високий виховний потенціал для молоді.

На це владці коштів не шкодували. Радянська людина – це був інформаційний продукт. Саме інформаційна інтоксикація перемагала все – і домашнє виховання, і спроби самостійного мислення, і думки проти течії, почуті від поодиноких інакомислячих людей.

Але повертаюся до історії твору, на котрий зробили таку високу ставку. Автор здавав собі справу – і не приховував цього ні від кого, що пише своєрідний фантастичний (але тонко стилізований під повзучий реалізм) твір. А ще пишався тим, що це соціальне замовлення аж із самісіньких верхів випало саме йому. Він уміло розташував своїх персонажів. Як фігури на шаховій дошці. Він був професіонал своєї справи. З розстріляних у лісі колгоспників він зробив радянських підпільників, яких знищили фашисти, переодягнені в партизанів. Цей маскарад був потрібний їм для того, щоб викликати в місцевого населення ненависть до партизанів.

Словом, усе це сюжетно поєдналось, обросло всякими подробицями – і в результаті з’явилася повість, за яку автора нагородили значком «Почесний чекіст». Газета «Комсомольськая правда» на весь Союз захоплено повідала про героїчне підпілля на Кіровоградщині, про яке розповів у своїй прекрасній книжці український письменник. Одне слово, «Ніхто не забутий, ніщо не забуто!»

Якогось дня мене викликають у партком. Є відповідальне завдання. Треба поїхати з Л. у Красногірку Голованівського району на Кіровоградщині й провести там читацьку конференцію, бо звідти в ЦК йдуть листи, що письменник поперекручував події і повигадував те, чого не було. Треба розрядити тамтешню обстановку.

Ми з Л. вилітаємо з Жулян на Кіровоград. Там нас зустрічає друг комсомольської юності Л. Здається, його прізвище Шаталін чи Шаталов. Він був не просто одним із профспілкових лідерів області, а в час війни входив до радянської диверсійної групи, яка буцімто врятувала Краків, що його мали висадити в повітря німецькі окупанти. Про це знято кінофільм «Майор Вихрь». Я не встиг розпитати чолов’ягу, що в фільмі правда, а що так званий художній домисел.

Нас із Л. поселили в люксі готелю, здається, «Добруджа». Приятель письменника подбав, щоб на столі було все, що можна знайти в Кіровограді. Ми чаркувались і втішалися делікатесами. Коли людина нап’ється і наїсться, її тягне на розмови головним чином політичні. Л. почав глузувати з Брежнєва. Казав, що він у маршальському мундирі – як корова під сідлом. Його товариш у сарказмі на адресу політбюрошних діячів не відставав. Я розповідав політичні анекдоти, які дуже сподобалися моїм співтрапезникам.

Раптом відчинилися двері й у номер зайшла покоївка.

Вона перепросила за своє вторгнення, але сказала, що її привела сюди серйозна причина. Вона назвала ім’я й по батькові чоловіка, який суворо наказав нам негайно ж перейти до іншого номера. Я не міг нічого зрозуміти, але з того, як миттєво протверезіли й заметушилися мої колеги, зрозумів, що це щось важливе.

Аж наступного дня Л. зрозумів, що то була команда від начальника обласного КДБ. Номер, у який нас поселили, прослуховувався. І йому швидко доповіли, що населенці номера варнякають щось дуже крамольне. Але світ стоїть на неформальних зв’язках. Л. у юності працював разом із майбутнім начальником Кіровоградського КДБ. Отож у них збереглися приятельські стосунки. Як я зрозумів, і другий наш співтрапезник був у приятельських стосунках з обласним чекістом. Отож начальник КДБ рятував своїх друзів од можливої халепи, бо за іншої ситуації п’яненька компанія могла собі наляпати язиками дуже неприємні проблеми.

Отже, нас відселили в номер, котрий не прослуховувався. Ми ще трохи повільнодумствували й полягали спати. Завтра має бути дуже відповідальний день – зустріч із читачами, якій надавалося такого великого політичного значення.

Вранці виїжджаємо в Голованівськ. Приятель Л. пояснює: взяв для нас гіршу машину – вона не прослуховується. Бо мало хто що ляпне. Життя таке, що всі поносять владу «и лично Леонида Ильича».

Приїжджаємо до райкому партії. Там це серйозна подія – прибули письменники зі столиці. Точніше б сказати – письменник Л. та особа, яка його супроводжує і виконуватиме обов’язки його апологета.

За нами закріплена секретар з ідеології. Це мила низькоросла жінка з великим животом – очевидно, вже днями вона піде в декрет. Обличчя її рясно всіяне ластовинням. Мабуть, у неї буде дівчинка. Бо ластовиння – то, кажуть, свідчення того, що доня забирає собі мамину красу.

Жінка повідомляє, що вже можемо їхати в Красногірку. Туди з усіх навколишніх сіл звозять людей. Їх будуть тисячі.

Але Л. уперся:

– Я не вмію виступати насухо. Тоді в мене не такий політ думки.

Бідна жінка везе нас у страшненьку чайну, де Л. сам улолокав півлітра, заїдаючи напівіржавою тюлькою. У нього з голови йшла пара. Ніби німб з’явився.

Я випив пляшку ситра, але воно було несвіже, і я затруївся. Жахливий дискомфорт і потреба не віддалятися від туалетів.

Нарешті ми рушили на Красногірку. Дорогою Л. розповідав, що його твір видатний і його вже висунули на премію Ленінського комсомолу, а там, дивись, і Шевченківська йому впаде – всі ж: Гончар, Загребельний, Козаченко – його добрі друзі, вони все зроблять для нього. Часто воно так і бувало, але цього разу корупційна система не спрацювала. Л. лишився ні з чим.

У Красногірці вибудували грандіозний комплекс-меморіал. Очевидно, розраховували, що сюди приїздитимуть з усього Радянського Союзу. Людей у велетенській залі було стільки, що я злякався. Я ж маю щось їм говорити. Але що?

І ось конференція розпочинається.

Для преамбули слово дали мені.

Доки я йду до трибуни, ніяка думка не з’являється в моїй голові. Там порожньо і глухо.

Я наливаю з графина склянку води. П’ю й уважно дивлюся в залу. Багато молоді. Ага, здається, є за що зачепитись.

Щось бурмочу, що молодь погано знає подвиги старших у війну. Що треба берегти пам'ять. Що пам’ять робить нас людьми. Що…

І раптом залом прокочується смішок, що починає переростати в регіт.

Я знічений і збентежений. У мене по спині безупинно струменіє піт. Витираю мокре чоло. Жахливими корчами береться живіт, де обзивається злополучне ситро. Серце, здається, виповзло з грудей і стало в горлі. І тріпоче там так, ніби хоче зовсім вилетіть з мене. Ще мить – і я знепритомнію.

Майнула думка: я щось не те і не так сказав… Але ж нібито всі мої слова були – як передовиця «Правди».

А регіт наростає.

Я, задихаючись, дохамаркую свою промову і на ватних ногах дохитуюсь до свого місця в президії.

Запитливо дивлюся на президіонерів. У Л. дуже зосереджене обличчя, в секретаря райкому обличчя зрозпачене і в сльозах, а модераторка розгнівана й намагається втихомирити залу, де сміх не вщухає.

Звідки мені було знати, що стіл президії, застелений червоним сукном, не закритий повністю донизу з боку залу (крали й тоді, але значно менше!) і людям було видно все, що відбувалося в тому чотирикутнику. А відбувалося там, як згодом розповів мені водій, таке: класик із Києва ліз рукою під спідницю бідолашної секретаря райкому, а вона відбивалась, як могла. Я слебізував з трибуни слова про життя і смерть, про подвиг і зраду, про патріотичний обов’язок і пам'ять, а тут ішов такий захопливий спектакль. От вам відносини між літературою і життям.

Я не знав – сумувати та обурюватися мені чи сміятися.

Коли сьогодні все те згадую (деталі тієї історії я сумлінно занотував у щоденник), мене охоплює такий само сміх, як і людей у залі. Тільки страшенно жаль ту маленьку жінку з великим животом і ластовиннячком на круглому виду, що потрапила в такі тарапати.

Як було все це пережити їй?

От вам і ще раз підтвердилася давня істина, що література вимагає жертв. Різних.

Актуальні новини

ПРИЙШЛА СУБСИДІЯ. ЯК СПЛАЧУВАТИ СВІЙ ОБОВ’ЯЗКОВИЙ ПЛАТІЖ?

on 06 грудня 2018

Як і в минулих опалювальних сезонах, зекономлену субсидію можна використати для оплати в наступному місяці спожитого понад виділену соціальну норму...

Вікна заплуталися в тендерах, як у тенетах

on 06 грудня 2018

Цьогоріч мало відбутися два тендери на закупівлю вікон для навчальних закладів району. За результатами першого з них придбано та встановлено...

Медсестер бракує, та й лікарів теж

on 06 грудня 2018

Не лише проблемою фінансування переймаються сьогодні у Шполянській центральній районній лікарні. Перед медиками вторинної ланки постала ще й нестача кадрів,...

Воєнком Євген Курбет: «Зберігати спокій і бути пильними»

on 06 грудня 2018

Зберігати спокій, бути пильними та звертатися до військових комісаріатів у разі отримання викликів, закликає черкащан обласний військовий комісар Євген Курбет...

Скільки коштує новорічний ранок

on 06 грудня 2018

До новорічного свята залишається ще майже місяць часу, проте в магазинах вже пропонують барвисті гірлянди, новорічні прикраси і костюми....

Чи не зникнуть соціальні працівники?

on 06 грудня 2018

У більшості сіл району вже звикли, що в сільських радах працюють соціальні працівники від районного центру соціальних служб для сім’ї,...

Як уникнути шахрайства з банківськими картами: українцям дали 5 порад

on 30 листопада 2018

Сьогодні в Україні відбуваються масові шахрайські операції з платіжними картами. На цьому наголосив декан факультету банківського бізнесу Тернопільського національного економічного...

Copyright © Офіційний сайт газети «Шполянські Вісті». Всі права захищено. При використанні наших публікацій посилання на «Шполянські Вісті» обов’язкове.