­Поділіться новиною

Будь ласка, заповніть всі обов'язкові поля.
Я згоден з вашими правилами і умовами
Відправляючи цю форму, ви приймаєте нашу політику конфіденційності.
captcha
Перезавантажити
Поділитись новиною
Понеділок, 20 листопада 2017
-------------------------------
 
Ми на Facebook
 
<< < жовтня 2017 > >>
пн вт ср чт пт сб нд
            1
2 3 4 5 6 7 8
9 10 11 13 14 15
16 17 18 19 20 21 22
23 24 25 26 27 28 29
30 31          

«Моя мемуарна книжка днями вже піде до друкарні і з’явиться друком щонайпізніше до 1 вересня. Фрагменти з неї друкуватимуться в журналах "Кур’єр Кривбасу" і "Київ". А перша публікація з книжки вийшла в сьогоднішньому числі "Слова Просвіти"!

Я звітую в цій книжці про все, що бачив, кого бачив і що пережив. Книжка називається "Протирання дзеркала" (Те, чого ви не прочитаєте в історії літератури). Пропоную уривок з цих мемуарів».

Михайло Слабошпицький в мережі Facebook 13 липня 2017 року

Він був, як Летючий Голландець. Несподівано з’являвся в різних місцях. І ця поява була щоразу помітна. Ба навіть уносила корективи в запланований і розрегламентований хід подій.

Отакий приклад.

Мені, молодому критикові, виявили високу честь бути асистентом (а якщо по правді сказати, то кимось подібним до літературного негра) Абрама Кацнельсона. Готувалася республіканська нарада молодих авторів, які видали перші книжки. Всю прозу віддали Віталієві Дончику, а всю поезію мені. Я мав усе те прочитати, проаналізувати й написати тези для Кацнельсона, пересипавши текст позитивними й негативними прикладами.

Нам із Дончиком дали по кімнаті в ірпінському Будинку творчості, поставили «на довольствіє» при кухні й благословили на ударну працю. В мене було десятків вісім поетичних збірок, і я з жахом думав, коли все це перетравлю. Прочитав одну – безнадійна графоманія, вся може бути прикладом для цитування недолугості. Друга забрала часу більше, бо там щось було. Виписав звідти строфу як позитивний приклад. Узявся до третьої, але вона чи то була така безнадійна (вже того не пригадаю), чи мене зморила втома, і я провалився в сон.

Не знаю, скільки перебував в обіймах Морфея, як раптом мене розбудив голосний стук у двері. Я розплющив очі. В дверях стояв усміхнений Григір.

– Ледве тебе знайшов. У бухгалтерії не знають, у якій ти кімнаті.

– Бо я ж безкоштовно. За завданням секретаріату Спілки.

– Ого, ростеш, Мишуню, скоро станеш літначальником.

– Довірили бути асистентом Кацнельсона.

– Завтра вже дозволять і портфель його носити…

– Завтра ще, мабуть, не дозволять – ще не доріс!

Отак ми перекидалися жартівливими фразами, бо настрій в обох був погідний.

– Десь тут є і наш друг Тихий Дончик. (Так хтось любовно обізвав Віталія Дончика).

– Та в мене ж за стіною. Мабуть, теж заснув, начитавшись самодіяльної літератури.

Тільки тепер Григір побачив гори поетичних збірок на столі.

– І все це ти повинен прочитати?

– Так.

– То ти ж у психіатричку після цього потрапиш!

– Отож я цього й боюся.

– А ти розкривай книжку навмання й читай. Якщо зачепишся за якийсь рядок чи слово, читай далі – може, в людини щось є, а не знайдеш на розвороті нічого, відкладай у брак. Здібну або нездібну людину видно з одного речення.

– Я теж так думаю.

– Ото не намагайся бути рудокопом, не читай кожну книжку від дошки до дошки. Як бачиш, на геніїв у нас великий недорід.

– Та я й не подужаю все це зробити за тиждень.

– Будімо Дона, бо проспить і свою літературну славу.

Я забухкав кулаком у стіну.

Потім ми вийшли з кімнати й стали біля його дверей.

– Гражданин Дончик, с вещами на выход! – грізно сказав Григір.

Двері відчинились – і в них виглянув заспаний Дончик.

– Отак ти осмислюєш літературний процес! – удавано докірливо сказав Григір. – Отому в нас і література така дохла. Критики нікого не термосять, не спрямовують і не підганяють. Тільки Женя Гуцало, доки ти спав, написав дві новели та ще Дрозд витворив нового Семирозума.

(Я пишу все це діалогами, не вигадуючи їх, а переношу у текст зі свого тодішнього щоденника. Я намагався занотувати все літературно важливе. А тут – Григір Тютюнник – кумир не тільки мого покоління!)

Григір видав нам таємницю: в перший корпус заїхав Борис Олійник, який відкриватиме нараду молодих обдарувань. Але цікаве не те, що саме він відкриватиме нараду, – цікаве те, що він привіз цілий портфель пляшок «Пшеничної» (тоді вищий клас горілок). Олійник недавно одержав Державну премію за книжку (перекладну) «Стою на земле» та ще й повернувся з ООН, де був представником од України. Тоді була така мода – посилати на Генеральну асамблею ООН від України письменників. Пам’ятаю, туди їздили Василь Козаченко, Павло Загребельний, Дмитро Павличко, Роман Іваничук, Роман Лубківський, уже згадуваний Борис Олійник, Євген Гуцало, Олег Чорногуз. Звичайно, це була велика профанація. Бо з наших письменників були дипломати – як з собачого хвоста сито. Виходить наш класик на трибуну ООН і читає текст, який йому заготували клерки з МЗС. Захищає інтереси якоїсь карликової держави, про яку він ніколи не чув і, бува, навіть не може запам’ятати назви. Якщо до промовця виникають запитання, в нього позаду сидить дипломат-суфлер, який диктує нашому псевдодипломатові відповідь.

Отож Борис Олійник повернувся зі США й ощасливив нас віршем «Від Білого дому до білої хати», а також батареєю «Пшеничної», яку ми вчотирьох почали проти ночі споживати, не надто гальмуючи цей процес. Високе начальство в особі Олійника подавало натхненний приклад, то я не дуже прикидався скромним у цій приємній справі.

Наступного дня ми вирішили не ламати сценарій першого й повторили його. Олійник і Григір пересипали тости веселими придибенціями й анекдотами, Тютюнник читав із пам’яті свої новели. Так і вечір збавили. Тютюнник облягся спати в першій кімнаті першого корпусу, де зупинився Олійник, а ми з Дончиком поплуганилися в другий корпус, де німим докором нам височіли стоси непрочитаних книжок.

На третій день ми до обіду поворожили над книжками дебютантів, а після обіду пішли реалізовувати рештки «Пшеничної». Звичайно, це було приємніше робити, аніж вишукувати обнадійливі фрази у творіннях молодих авторів. Щоправда, користуючись способом, що його підказав Тютюнник, ми просувалися швидше. Та й Григір нам допомагав, розгортаючи ту чи ту книжку й коментуючи прочитане. Поінколи він натикався на справжні стилістичні перлини, і тоді зростала кількість позитивних прикладів для доповідей на нараді. Врешті ми домучили свою роботу. Невідомо від чого – від кількості прочитаного чи кількості випитого – тріщали наші голови.

Борис Ілліч також не був у стані готовності відкрити нараду. Йому хотілося то пива, то кави, то горілки, то порозповідати нам про прокляту Америку. Відкриття наради перенесли на кілька днів. Мовляв, нехай новобранці літератури перезнайомляться між собою, від цього буде не менше користі, ніж од творчих семінарів.

Ми ще зробили вчотирьох кілька екскурсій до місцевого ресторанчика. Він був біля базару і скидався на конюшню. Дерев’яна підлога, посипана тирсою, десяток круглих столів, укритих несвіжими скатертинами. І – меломан, котрому дуже зрадів Олійник. Він укинув у вічко монету – і зазвучала пісня на слова Євтушенка «Идут белые снеги». Далі вона звучала знову й знову – Олійник не міг наслухатись і все промовляв: «Який Женька молодець».

Шпана, що сиділа біля входу, залементувала: «Ты, мордатый, перестань со своими снегами, а то…»

– А то?.. – звівся Григір Тютюнник.

– А то котлету из вас сделаем!

Тютюнник спокійно підійшов до їхнього столу, й не встигли вони зоглядітись, як він один за одним викинув кожного з них прямо зі стільцем за поріг у грязюку.

Матюкаючись, вони позадкували від ресторану.

А Тютюнник підійшов до шинквасу й поклав перед офіціанткою купюру: «Це за забруднені чи поламані стільці».

Вона зачаровано дивилася на нього. В її погляді було написано щось на зразок: «Оце мужчина!!!» Мені здається – в ту мить вона пішла б із ним на край світу.

Але Григір її нікуди не покликав.

Коли ми виходили, вона дивилася тільки на Григора. Вже відійшовши від ресторану, я оглянувся. Офіціантка, запхавши руки під фартух, задумливо проводжала нас поглядом. Я розумів, про кого вона думала. Григора справді любили чи не всі жінки, які його знали. В нього було тільки двоє суперників – Василь Земляк і Микола Вінграновський. Якби тоді проводили конкурси чоловічої краси, то фіналістами були б вони троє.

Актуальні новини

Поросятко без довідки ветеринара несе небезпеку, або як влада зреагувала на критику ветеранів

on 16 листопада 2017

Минулої суботи і неділі на центральному ринку за участі представників правоохоронних органів, Держпродспоживслужби, лабораторії ветеринарної медицини та районного споживчого товариства...

Годуємо Європу?

on 09 листопада 2017

Експорт харчів та аграрної продукції до країн ЄС нинішнього року порівняно з минулим зріс на 39,8%, сягнувши 4,177 млрд. дол....

У «Престижі» відкриють промтоварний магазин

on 09 листопада 2017

На першому поверсі супермаркету «Престиж» тривають ремонтні роботи. Усі відділи, які працювали на першому поверсі, перенесено на другий. А шполяни...

Школи зобов’язали опублікувати фінансову звітність

on 09 листопада 2017

Школи зобов’язані опублікувати свою фінансову звітність за доходами і видатками до 1 грудня, повідомляє прес-служба Міністерства освіти і науки України.

Європа з’їла наші яйця!

on 09 листопада 2017

Чому різко підскочили ціни? Українці по своїх спорожнілих гаманцях відчули ріст агроекспорту.

Шполянську міськраду визнали порушником закону

on 02 листопада 2017

Виконавчий комітет Шполянської міської ради не провів конкурс на надання послуг з вивезення твердих побутових відходів у межах міста Шпола....

Депутат Богач відщипнув у кума земельку

on 02 листопада 2017

Нещодавно розповсюдилася інформація, що депутат об’єднаної територіальної громади, він же директор СТОВ «Маяк-Агро» (підприємство є складовою частиною СТОВ «ЛНЗ -Агро»)...

Copyright © Офіційний сайт газети «Шполянські Вісті». Всі права захищено. При використанні наших публікацій посилання на «Шполянські Вісті» обов’язкове.