­Поділіться новиною

Будь ласка, заповніть всі обов'язкові поля.
Я згоден з вашими правилами і умовами
Відправляючи цю форму, ви приймаєте нашу політику конфіденційності.
captcha
Перезавантажити
Поділитись новиною
Середа, 25 квітня 2018
-------------------------------
 
Ми на Facebook
 
<< < січня 2017 > >>
пн вт ср чт пт сб нд
            1
2 3 4 5 7 8
9 10 11 12 13 14 15
16 17 18 19 20 21 22
23 24 25 26 27 28 29
30 31          

Заміж Ярина пішла дуже рано, в неповних шістнадцять літ. А Микола мав лише сімнадцять. Думалося їхнім батькам: це ж вони од війни дітей своїх так спасають. Миколу – од фронту, а Ярину – од рабства в тій триклятій Німеччині. Набрехали одноногому Ількові, сусідові через дві хати, якого німці поставили старостою, що Ярина вже вагітна, й треба, значить, розписати молодят. Ілько чомусь не дуже повірив цьому, поартачився трохи для порядку, та за глечик меду й чвертку самогонки змилувався таки. Розписав. Ярина й Микола стали чоловіком і дружиною.

Згодом та й не раз, та й не двічі, перестріваючи Ярину з Миколою посеред дороги, Ілько втуплював окела свої Ярині в живіт та єхидно й геть не по-чоловічому хіхікав:

– Ну і гдє же ваше обєщаноє?

А дитя, як на гріх, усе не чіплялося. Та більше року отак. Роздосадно було Ярині до краю... Хотіла того Ілька, ту морду фашистську, штурхонути так посеред дороги, щоб і не піднявся... Щоб заціпило навіки... Та як же ти його штурхонеш? Воно ж власть. Хоч і фашистська, та все одно власть. Як іде вулицею на своєму костилі, ціни собі не складе. Аж нижня щелепа вперед випинається. Усі люди ходять як люди: в когось черево випинається, в когось – груди. А в одноногого Ілька – щелепа...

Коли таки Бог змилувався: затяжіла Ярина. Чи радіти, чи журитися – й сама не знала. Під серцем – дитина, під боком – Микола, а під клейонкою на столі – повістка Миколі на тую розпрокляту війну.

– Зразу в учєбку, – заспокоював і Ярину, й себе Микола, – не на війну.

Але Ярина знала, що на війну. Й змиритися із цим ніяк не могла. Для чого її Миколу – на тую війну?.. Німці відступають. Скоро до свого Гітлера трижди проклятого добіжать. (А це вже сорок третій рік почався). Для чого ж іще й Миколу на війну?! Хіба не навоювалися ще?! Півсела вже похоронки отримало...

Такою й проводжала Миколу Ярина до військкомату – розгубленою, животатою, в сльозах і в соплях уся. Збиралася йти з ним аж на призовний пункт. Думала, що розжалобить начальників своїм животом, то вони її Миколу додому відпустять. Микола ж дозволив тільки за село себе провести. А далі накричав, не дозволив ганьбитися:

– Додому вертайся!!! Не простуди мені сина!!! – Як він міг знати, що саме син народиться? – І не реви, як не всі дома. Я повернуся!!! – з розгону поцілував дружину в лоба, насилу відірвав її од себе й побіг, наздоганяючи чотирьох односельців таких, як і сам...

– Ярино! – крикнув уже здалеку. – Чуєш, Ярино? Я повернусь!!!

"У лоб цілують – на смерть цілують", – вгризалася в голову Ярині холодна й слизька, як підколодна жаба, думка. Закам`яніло дивилася вслід усім п`ятьом і навіть не молилася. Було дуже холодно... Так холодно, що всі молитви позамерзали на вустах...

А на теплого Ликсія пісьомце прийшло од Миколи. Написав зі Львова. Із учєбки. Ще й фотографію в пісьомце вклав. Рідний... Красивий... При погонах уже... Схуд... Із тією фотографією й днювала, й ночувала Ярина. Й сина, коли народжувала, від фотографії очей не відводила... "Назви Іваном", – написав у тому листі Микола. Чому він так написав? Бог святий знає... Назвала Іваном. Обвела простим олівцем дитячу ручечку, коли одписувала Миколі листа, – вітання батькові од сина до Львова надіслала.

Саме воно, Іваночко, немовля рідненьке, врятувало Ярину від тої ненависної Німеччини, куди, як рабів, як тяглову силу, відправляли на шахти й заводи, фабрики й ферми Ярининих одноліток. А вагітних та з грудними дітьми не відправляли. Повезло Ярині...

...А другого листа надіслав Микола з-під Рівного. Написав, що везуть їх скоро в Румунію, а звідти, може, й ще далі, бо треба ворога, написав, добивати в його лігві. "Люблю вас сильно-сильно! – наче аж криком кричав у тому листі. – Найбільше моє бажання – хоч на хвильку глянути на тебе, моя рідна Ярино, та на сина".

І більше листів од Миколи не було...

Коли війна скінчилася й перемогу відсвяткували, Ярина щодня брала на руки свого дворічного сина, Йванчика свого, та й ішла з ним далеко за село, де хліба дозрівали. Й на окраїні житнього поля виглядали з дитям батька з війни.

– Чого татко так довго не йде? – все допитувався Йванко, а Ярина тільки й відповідала:

– Скоро прийде. Треба ще трохи підождать...

А коли замість татка зустріли поштарку й вона мовчки тицьнула Ярині якогось брудного, пом'ятого листа, який наче півсвіту облетів, поки до Ярини дійшов, дворічний Іван тільки й сказав:

– Матусю, я ж хороший? Тільки не плач. Я скоро виросту.

Ярина німо втупилася в того конверта – він прийшов аж із Вільнюса. Ярина знала, про що той лист, написаний чиєюсь чужою рукою.

– Пішли, сину, додому. Вдома прочитаємо.

Але навіть удома довго не відкривала конверта. Ні, не тому, що боялася. Вона якраз і не боялась. Їй просто дуже хотілося думати й надалі, що Микола живий... Аж пізно ввечері, при каганцю, того конверта відкрила Яринина мати, але вголос не читала, щоб Іванко нічого не чув. Ярина прочитала після матері... При визволенні Литви... ще в сорок четвертому році... смертю хоробрих... старший сержант... Лист ходив по світу більше року...

Ярина не плакала й не голосила... Тільки посивіла за одну ніч у свої двадцять років та, як скажена, налітала на будь-яку роботу: й на полі, й на току, й у рільничій бригаді, й удома на городі та біля худоби, й у хаті – прання, прибирання, готування... Налітала, як лютий вогонь на солому, і робота наче сама робилася в її руках. Робота дарувала Ярині забуття...

...Прийшов якось на колгоспний тік, де зерно сушилося, директор сільбуду Іван Іванович. Партія доручила йому важливу справу – бути агітатором. За кого чи проти кого він тоді агітував, – так на току ніхто й не второпав, але його запрошення прийти, хто може, до сільбуду ввечері після роботи всі молодички разом із комірником та сторожем зрозуміли правильно. Іван Іванович створював справжній хор у сільбуді! Так і сказав:

– Годі плакати й журитися! Починаємо співати!

Ніхто не був проти. Бо вже й наплакались, і нажурились. Добре діло задумав Іван Іванович. І старе, й мале в селі його шанували. Бо війну пройшов чоловік з першого й до останнього дня, з незагоєними ранами звідти вернувся. Для важкої роботи в колгоспі був негодящим, тож районне начальство підшукало йому легшу – завідувати сільбудом та піднімати дух народу піснею й танцем.

І пішла Ярина в сільбуд, як і всі, хто віяв зерно на току, коли звечоріло. А в сільбуді всі аж оторопіли, коли почули, як вона співає. Наче ангели злетілись до гурту та й завели своєї солодкоголосої... Іван Іванович відразу ж вирішив: бути Ярині солісткою.

Життя брало своє. За кілька літ ущух Яринин біль, угамувалася туга за Миколою, якого забрала війна та й не вернула. Раділа Яринина мати тихою радістю: потроху ожила її донька, – ніяке свято в сільбуді без неї не обходиться, і в район, а один раз навіть в область їздив хор зі своїми піснями.

Іван Іванович оголосив на одній репетиції, що із учасників хору пора організовувати чоловічий та жіночий ансамблі, чоловічий квартет, жіноче тріо й змішаний дует. Самодіяльність розросталася! Почала Ярина співати в дуеті не з ким-небудь, а із самим Іваном Івановичем! І про підмосковні вечори співали, і про землянку, в якій в'ється вогонь, а на полінах – смола, як сльоза, і про солдата, який усім смертям назло обіцяє коханій додому повернутися... Доспівалися...

– Ти красива, Яриночко, талановита, хороша-пригожа така... – признавався Іван Іванович їй в усій своїй чоловічій правді. – Тебе не можна не любити. Але я не в силах покинути свою Ганну, – вона вже на восьмому місяці...

– А я – на третьому. І твоя Ганна про це знає. І знає навіть Ганнина мати, теща твоя великорозумна. Бо я на тім тижні Христю їхню перестріла! І все розказала! Он шо!

– Я не можу її покинути навіть заради тебе.

– Ти її ніколи не покинеш! Ти будеш вірним їй, як сторожовий пес! Ти!.. Ти ж іще не забувся, як ти їм попався?!... Та й усе село цього не забуло!!! – випалила Ярина всю правду. – Не прикидайся, що мене кохаєш!.. Не треба!.. Ти мені не потрібен!!! - не для нього, радше для себе вигукнула. – Тільки молюся, щоб син народився! Щоби було кого Миколою називати!!! Все, Іване! Наспівались!!! – і з тих пір у сільбуд Ярина - ні ногою.

...А Іван же, коли прийшов із тої війни, то не було куди й голову прихилити. Від подвір'я лишилася пустка... Ні рідного, ні вірного... Батько з фронту не вернувся... Два старші брати – теж... Матір живцем спалили фашисти, коли відступали, ще в сорок третьому, й такі тут звірства чинили, що одверни й заступи... Навіть переночувати не було де Іванові. Змучений, але красивий, орденами обвішаний... А переночувати – ніде... Сів у саду на повалену грушу, вийняв із речового мішка півхлібини великої квадратної, вечеряти почав сухим хлібом.

– Здоров будь, визволителю!!! Герою наш дорогий!!! – верескнув хтось за спиною. Іван ледь не вдавився. Обернувся – баба Христя! Відьма й колдунка, одна така на все село. Он кого війна не вбила! Коли Іван на фронті потрапляв під артобстріли, саме такою свою смерть і уявляв, – як оця бабега в задрипаній спідниці. А тут вона – здрасцє вам, власною персоною.

– Здравія бажаю, бабо! З понеділком будьте здорові!

– Вівторок уже сьогодні...

– Тоді з вівторком, бабо!

– Авжеж... Та таке ж... – дивилась наче й на Івана, а наче й крізь Івана баба Христя, страшна, худа, в задрипаній полатаній спідниці, ще довоєнній, мабуть. – Усі добрі справи, герою, слід починати з вівторка, – прорекла. Й додала найголовніше: – Пішли. Юшку з квасолею сьогодні варили. Зятем будеш.

Не знав тоді Іван, що поки він ходив по своєму дворищу, за ним чіпко й зірко з передпічнього вікна сусідньої хати спостерігало три пари очей. А що перші очі – то Христині очі, а що другі очі – її дочки Любки, а що треті очі – то Ганнині очі, які одразу в Івана й закохалися.

– Дивись, Ганю, не проковтни своїми очима Івана, – реготнула Христя.

– Він, бабо, такий красивий. Худий, правда. Але красивий і весь в орденах. Хочу, бабо, щоб він був мій.

– Точно хочеш?

– Точно, бабо!

– Ну, тоді він буде твій. Та гляди ж мені. Це на все життя.

– На все, бабо! На все!!!

– Перші сім років гулять буде по-чорному. Ти, Ганю, щоби на те не ображалась. Його на всіх вистачить. А гульки тії... То з нього війна так виходитиме... На козаку нема знаку, Ганю... – розказала всю правду внуці Христя, не відходячи од передпічнього вікна.

– Ну й нехай, бабо! Зате щоб моїм був!

– Та твоїм же...

З тим ото й вийшла Христя до Івана, й він, капітан запасу, що пройшов і Сталінград, і Прагу, й Будапешт, а тоді ще й Манчжурію, весь в орденах та медалях, як покірне ягня, поплентався за бабою-задрипанкою, бо в них юшку з квасолею сьогодні варили...

А баба Христя була така гидомирна, ну така, що гидомирнішої не придумаєш. Це передалося по спадковості дочці, а потім онуці. Ну й що? Зате Іванові – Ганна як Ганна. Ну не красуня. Віспою обличчя побите. Але краса – на два часа. Головне – що за людина. Що в неї за душею. Ганна була спокійною, мовчазною, роботящою, любила Івана сильно-сильно й жила через город від сільбуду. Городом біжка-біжка, – от Іван і на роботі. І з роботи – так само. Пригрівся в них Іван. Прижився. Почали вже й дитинку чекати... І коли, бувало, під сто грам комусь із дядьків гавкнути заманеться, аби не мовчки: "Чи в тебе, Іване, не всі дома? Що ти в тій лякачці знайшов?", Іван відповідав завше однаково: "Те, чого немає в інших"... Господи, Твоя воля...

Настав свій час – народила Ярина ще одного сина. Найбільше радів шестирічний Іванко та обіцяв усім за свого малого брата Миколку руки-ноги поламати, якщо хтось образити його посміє. Сусіди маскували посмішки, як могли, та клялися всіма богами, що любитимуть Миколку й жалітимуть, а підросте – буде разом з Іваном усім за пастушка, ще й рубля зароблятиме.

...Так воно й вийшло. Хлопці виростали. Іван уже і в школу пішов, а Миколка більше в сусідів через обніжок отирався, в тітки Марфи. Бо вона завжди була вдома. На роботу не ходила через якусь хворобу й дітей своїх не мала через тую хворобу. Марфа полюбила Миколку, бо звався він так, як і її чоловік – Микола, колгоспний бригадир. Тому й днював, і ночував як не на полі, то на фермі або на тракторному стані. Приходив додому – Марфа вже спала. А йшов із дому – Марфа ще спала. До корови та свиней, індиків та іншої птиці Марфа дуже рано не вставала. Так ото й жили...

– Він мені, як син, – казала часто Марфа Ярині. Сумно-сумно так казала. Гладила Миколку по кучериках та не могла відвести од нього очей, наповнених позиченою радістю. А одного разу відважилась:

– Чуєш, Ярино? Віддай мені Миколку! Христом Богом прошу! Віддай!

– Віддати, кажеш?! – аж засичала Ярина. – Ось тобі на, дорогая сусідко!!! – натикала Марфі дуль спересердя, схопила в оберемок дитя й у хату мерщій! Ще й сіни за собою засунула. – Віддати каже!!! – обійняла, як чайка чаєнят своїх, міцно притиснула обох синочків: – Двійко вас у мене, але зайвого немає жодного!!! Нікому й нікого не віддам!!!

Двійко... Не знала тоді Ярина, що колись буде й трійко... А батьком третього сина, Василька, став... Марфин чоловік. Микола. Колгоспний бригадир. І ніхто в світі не взнав тої правди, як Марфа благала свого Миколу народити з Яриною дитину, – хлопчика манісінького і щоб на Миколку схожого. А потім, як Бог дасть, виплаче, вимолить Марфа в Ярини те дитя для себе... Забере собі... Буде й Марфі кого любити...

– І не витріщайся ні на кого з моїх дітей! І думати про них перестань!!! – виганяла часто зі свого подвір`я Ярина Марфу. – А то в інше село переїдемо! Подалі од тебе!

– Ярино, голубко! Не треба в інше село! Не переїжджайте! Христом Богом прошу! Я тільки звіддалік за дітьми назираю, щоб у шкоду ніяку не полізли, – виправдовувалася Марфа. Й знала вже достеменно: не віддасть Ярина Миколиного Василька. Не віддасть. – А якщо коржиком чи грушкою якесь дитинча пригощу, то що ж тут такого? Ми ж сусіди. Давай, голубко, й надалі – тихо-мирно. – А в голові снувалося одне й те ж: «Не віддасть».

Не віддала. «У мене їх трійко, та зайвого немає нікого», – сказала. І не віддала.

...А життя – як бистра вода. Й самі не зчулися, як повиростали сини-соколи. Порозліталися хто куди: Іван – аж за Урал, Микола – на Донбас, Василь – десь у Підмосков’ї. Обросли турботами, посадами, суєтою суєт. Та на кожен материн день народження, в серпні, все кидають і з’їжджаються з трьох кінців світу. Іван – із дружиною й двома дітьми: Яриною й Миколою, Микола – з дружиною й двома дітьми: Яриною й Іваном, Василь – із дружиною й двома дітьми: Яриною й Миколою. Галасом, піснями й сміхом наповнюється Яринина хата, подвір’я, город і навіть сінокіс, а за сінокосом – великий став... А соняшники споглядають за всіма ними з городу, кивають головами надобридень і ніби хочуть затримати літо...

Тетяна Сидоренко, з книги «Гопак на могилках»

Актуальні новини

Заява від НАУМ

on 19 квітня 2018

Національна асоціація українських медіа заявляє про готовність до усіх форм і методів боротьби за право на свободу, право на життя...

Чого на ТОВ «Маяк-Агро» подали до суду

on 19 квітня 2018

17 квітня 2018 року в Шполянському суді відбулося попереднє слухання справи, в якій житель Шполи Сергій Леонідович Мошенський позивається до...

Хто ж землю обробляє, коли працівників не має?

on 19 квітня 2018

12 квітня відбулося засідання міжвідомчої комісії райдержадміністрації з питань детінізації економіки та легалізації заробітної плати, яке очолив голова райдержадміністрації Володимир...

Скільки українці відпочиватимуть у травні

on 12 квітня 2018

У квітні-травні українці матимуть 10 офіційних вихідних і свят через травневі свята. Чотири офіційні вихідні українці матимуть з 28 квітня до...

Шполяни платять за лікування хворих з інших районів

on 12 квітня 2018

Медична реформа засвідчила проблеми не лише майбутнього, а й нинішні, в час перехідного періоду.

Що робити, якщо в медзакладі відмовляють від вільного вибору лікаря

on 12 квітня 2018

Кампанія “Лікар для кожної сім’ї” триває в Україні з 2 квітня. В її рамках громадяни підписують із сімейним лікарем, терапевтом,...

Скільки коштуватиме весняний призов

on 12 квітня 2018

У квітні-травні на строкову військову службу заплановано призвати 15 190 чоловік. Із них майже 9000 — до лав Збройних сил...

Copyright © Офіційний сайт газети «Шполянські Вісті». Всі права захищено. При використанні наших публікацій посилання на «Шполянські Вісті» обов’язкове.