­Поділіться новиною

Будь ласка, заповніть всі обов'язкові поля.
Я згоден з вашими правилами і умовами
Відправляючи цю форму, ви приймаєте нашу політику конфіденційності.
captcha
Перезавантажити
Поділитись новиною
Понеділок, 20 листопада 2017
-------------------------------
 
Ми на Facebook
 
<< < жовтня 2017 > >>
пн вт ср чт пт сб нд
            1
2 3 4 5 6 7 8
9 10 11 13 14 15
16 17 18 19 20 21 22
23 24 25 26 27 28 29
30 31          

Заміж Ярина пішла дуже рано, в неповних шістнадцять літ. А Микола мав лише сімнадцять. Думалося їхнім батькам: це ж вони од війни дітей своїх так спасають. Миколу – од фронту, а Ярину – од рабства в тій триклятій Німеччині. Набрехали одноногому Ількові, сусідові через дві хати, якого німці поставили старостою, що Ярина вже вагітна, й треба, значить, розписати молодят. Ілько чомусь не дуже повірив цьому, поартачився трохи для порядку, та за глечик меду й чвертку самогонки змилувався таки. Розписав. Ярина й Микола стали чоловіком і дружиною.

Згодом та й не раз, та й не двічі, перестріваючи Ярину з Миколою посеред дороги, Ілько втуплював окела свої Ярині в живіт та єхидно й геть не по-чоловічому хіхікав:

– Ну і гдє же ваше обєщаноє?

А дитя, як на гріх, усе не чіплялося. Та більше року отак. Роздосадно було Ярині до краю... Хотіла того Ілька, ту морду фашистську, штурхонути так посеред дороги, щоб і не піднявся... Щоб заціпило навіки... Та як же ти його штурхонеш? Воно ж власть. Хоч і фашистська, та все одно власть. Як іде вулицею на своєму костилі, ціни собі не складе. Аж нижня щелепа вперед випинається. Усі люди ходять як люди: в когось черево випинається, в когось – груди. А в одноногого Ілька – щелепа...

Коли таки Бог змилувався: затяжіла Ярина. Чи радіти, чи журитися – й сама не знала. Під серцем – дитина, під боком – Микола, а під клейонкою на столі – повістка Миколі на тую розпрокляту війну.

– Зразу в учєбку, – заспокоював і Ярину, й себе Микола, – не на війну.

Але Ярина знала, що на війну. Й змиритися із цим ніяк не могла. Для чого її Миколу – на тую війну?.. Німці відступають. Скоро до свого Гітлера трижди проклятого добіжать. (А це вже сорок третій рік почався). Для чого ж іще й Миколу на війну?! Хіба не навоювалися ще?! Півсела вже похоронки отримало...

Такою й проводжала Миколу Ярина до військкомату – розгубленою, животатою, в сльозах і в соплях уся. Збиралася йти з ним аж на призовний пункт. Думала, що розжалобить начальників своїм животом, то вони її Миколу додому відпустять. Микола ж дозволив тільки за село себе провести. А далі накричав, не дозволив ганьбитися:

– Додому вертайся!!! Не простуди мені сина!!! – Як він міг знати, що саме син народиться? – І не реви, як не всі дома. Я повернуся!!! – з розгону поцілував дружину в лоба, насилу відірвав її од себе й побіг, наздоганяючи чотирьох односельців таких, як і сам...

– Ярино! – крикнув уже здалеку. – Чуєш, Ярино? Я повернусь!!!

"У лоб цілують – на смерть цілують", – вгризалася в голову Ярині холодна й слизька, як підколодна жаба, думка. Закам`яніло дивилася вслід усім п`ятьом і навіть не молилася. Було дуже холодно... Так холодно, що всі молитви позамерзали на вустах...

А на теплого Ликсія пісьомце прийшло од Миколи. Написав зі Львова. Із учєбки. Ще й фотографію в пісьомце вклав. Рідний... Красивий... При погонах уже... Схуд... Із тією фотографією й днювала, й ночувала Ярина. Й сина, коли народжувала, від фотографії очей не відводила... "Назви Іваном", – написав у тому листі Микола. Чому він так написав? Бог святий знає... Назвала Іваном. Обвела простим олівцем дитячу ручечку, коли одписувала Миколі листа, – вітання батькові од сина до Львова надіслала.

Саме воно, Іваночко, немовля рідненьке, врятувало Ярину від тої ненависної Німеччини, куди, як рабів, як тяглову силу, відправляли на шахти й заводи, фабрики й ферми Ярининих одноліток. А вагітних та з грудними дітьми не відправляли. Повезло Ярині...

...А другого листа надіслав Микола з-під Рівного. Написав, що везуть їх скоро в Румунію, а звідти, може, й ще далі, бо треба ворога, написав, добивати в його лігві. "Люблю вас сильно-сильно! – наче аж криком кричав у тому листі. – Найбільше моє бажання – хоч на хвильку глянути на тебе, моя рідна Ярино, та на сина".

І більше листів од Миколи не було...

Коли війна скінчилася й перемогу відсвяткували, Ярина щодня брала на руки свого дворічного сина, Йванчика свого, та й ішла з ним далеко за село, де хліба дозрівали. Й на окраїні житнього поля виглядали з дитям батька з війни.

– Чого татко так довго не йде? – все допитувався Йванко, а Ярина тільки й відповідала:

– Скоро прийде. Треба ще трохи підождать...

А коли замість татка зустріли поштарку й вона мовчки тицьнула Ярині якогось брудного, пом'ятого листа, який наче півсвіту облетів, поки до Ярини дійшов, дворічний Іван тільки й сказав:

– Матусю, я ж хороший? Тільки не плач. Я скоро виросту.

Ярина німо втупилася в того конверта – він прийшов аж із Вільнюса. Ярина знала, про що той лист, написаний чиєюсь чужою рукою.

– Пішли, сину, додому. Вдома прочитаємо.

Але навіть удома довго не відкривала конверта. Ні, не тому, що боялася. Вона якраз і не боялась. Їй просто дуже хотілося думати й надалі, що Микола живий... Аж пізно ввечері, при каганцю, того конверта відкрила Яринина мати, але вголос не читала, щоб Іванко нічого не чув. Ярина прочитала після матері... При визволенні Литви... ще в сорок четвертому році... смертю хоробрих... старший сержант... Лист ходив по світу більше року...

Ярина не плакала й не голосила... Тільки посивіла за одну ніч у свої двадцять років та, як скажена, налітала на будь-яку роботу: й на полі, й на току, й у рільничій бригаді, й удома на городі та біля худоби, й у хаті – прання, прибирання, готування... Налітала, як лютий вогонь на солому, і робота наче сама робилася в її руках. Робота дарувала Ярині забуття...

...Прийшов якось на колгоспний тік, де зерно сушилося, директор сільбуду Іван Іванович. Партія доручила йому важливу справу – бути агітатором. За кого чи проти кого він тоді агітував, – так на току ніхто й не второпав, але його запрошення прийти, хто може, до сільбуду ввечері після роботи всі молодички разом із комірником та сторожем зрозуміли правильно. Іван Іванович створював справжній хор у сільбуді! Так і сказав:

– Годі плакати й журитися! Починаємо співати!

Ніхто не був проти. Бо вже й наплакались, і нажурились. Добре діло задумав Іван Іванович. І старе, й мале в селі його шанували. Бо війну пройшов чоловік з першого й до останнього дня, з незагоєними ранами звідти вернувся. Для важкої роботи в колгоспі був негодящим, тож районне начальство підшукало йому легшу – завідувати сільбудом та піднімати дух народу піснею й танцем.

І пішла Ярина в сільбуд, як і всі, хто віяв зерно на току, коли звечоріло. А в сільбуді всі аж оторопіли, коли почули, як вона співає. Наче ангели злетілись до гурту та й завели своєї солодкоголосої... Іван Іванович відразу ж вирішив: бути Ярині солісткою.

Життя брало своє. За кілька літ ущух Яринин біль, угамувалася туга за Миколою, якого забрала війна та й не вернула. Раділа Яринина мати тихою радістю: потроху ожила її донька, – ніяке свято в сільбуді без неї не обходиться, і в район, а один раз навіть в область їздив хор зі своїми піснями.

Іван Іванович оголосив на одній репетиції, що із учасників хору пора організовувати чоловічий та жіночий ансамблі, чоловічий квартет, жіноче тріо й змішаний дует. Самодіяльність розросталася! Почала Ярина співати в дуеті не з ким-небудь, а із самим Іваном Івановичем! І про підмосковні вечори співали, і про землянку, в якій в'ється вогонь, а на полінах – смола, як сльоза, і про солдата, який усім смертям назло обіцяє коханій додому повернутися... Доспівалися...

– Ти красива, Яриночко, талановита, хороша-пригожа така... – признавався Іван Іванович їй в усій своїй чоловічій правді. – Тебе не можна не любити. Але я не в силах покинути свою Ганну, – вона вже на восьмому місяці...

– А я – на третьому. І твоя Ганна про це знає. І знає навіть Ганнина мати, теща твоя великорозумна. Бо я на тім тижні Христю їхню перестріла! І все розказала! Он шо!

– Я не можу її покинути навіть заради тебе.

– Ти її ніколи не покинеш! Ти будеш вірним їй, як сторожовий пес! Ти!.. Ти ж іще не забувся, як ти їм попався?!... Та й усе село цього не забуло!!! – випалила Ярина всю правду. – Не прикидайся, що мене кохаєш!.. Не треба!.. Ти мені не потрібен!!! - не для нього, радше для себе вигукнула. – Тільки молюся, щоб син народився! Щоби було кого Миколою називати!!! Все, Іване! Наспівались!!! – і з тих пір у сільбуд Ярина - ні ногою.

...А Іван же, коли прийшов із тої війни, то не було куди й голову прихилити. Від подвір'я лишилася пустка... Ні рідного, ні вірного... Батько з фронту не вернувся... Два старші брати – теж... Матір живцем спалили фашисти, коли відступали, ще в сорок третьому, й такі тут звірства чинили, що одверни й заступи... Навіть переночувати не було де Іванові. Змучений, але красивий, орденами обвішаний... А переночувати – ніде... Сів у саду на повалену грушу, вийняв із речового мішка півхлібини великої квадратної, вечеряти почав сухим хлібом.

– Здоров будь, визволителю!!! Герою наш дорогий!!! – верескнув хтось за спиною. Іван ледь не вдавився. Обернувся – баба Христя! Відьма й колдунка, одна така на все село. Он кого війна не вбила! Коли Іван на фронті потрапляв під артобстріли, саме такою свою смерть і уявляв, – як оця бабега в задрипаній спідниці. А тут вона – здрасцє вам, власною персоною.

– Здравія бажаю, бабо! З понеділком будьте здорові!

– Вівторок уже сьогодні...

– Тоді з вівторком, бабо!

– Авжеж... Та таке ж... – дивилась наче й на Івана, а наче й крізь Івана баба Христя, страшна, худа, в задрипаній полатаній спідниці, ще довоєнній, мабуть. – Усі добрі справи, герою, слід починати з вівторка, – прорекла. Й додала найголовніше: – Пішли. Юшку з квасолею сьогодні варили. Зятем будеш.

Не знав тоді Іван, що поки він ходив по своєму дворищу, за ним чіпко й зірко з передпічнього вікна сусідньої хати спостерігало три пари очей. А що перші очі – то Христині очі, а що другі очі – її дочки Любки, а що треті очі – то Ганнині очі, які одразу в Івана й закохалися.

– Дивись, Ганю, не проковтни своїми очима Івана, – реготнула Христя.

– Він, бабо, такий красивий. Худий, правда. Але красивий і весь в орденах. Хочу, бабо, щоб він був мій.

– Точно хочеш?

– Точно, бабо!

– Ну, тоді він буде твій. Та гляди ж мені. Це на все життя.

– На все, бабо! На все!!!

– Перші сім років гулять буде по-чорному. Ти, Ганю, щоби на те не ображалась. Його на всіх вистачить. А гульки тії... То з нього війна так виходитиме... На козаку нема знаку, Ганю... – розказала всю правду внуці Христя, не відходячи од передпічнього вікна.

– Ну й нехай, бабо! Зате щоб моїм був!

– Та твоїм же...

З тим ото й вийшла Христя до Івана, й він, капітан запасу, що пройшов і Сталінград, і Прагу, й Будапешт, а тоді ще й Манчжурію, весь в орденах та медалях, як покірне ягня, поплентався за бабою-задрипанкою, бо в них юшку з квасолею сьогодні варили...

А баба Христя була така гидомирна, ну така, що гидомирнішої не придумаєш. Це передалося по спадковості дочці, а потім онуці. Ну й що? Зате Іванові – Ганна як Ганна. Ну не красуня. Віспою обличчя побите. Але краса – на два часа. Головне – що за людина. Що в неї за душею. Ганна була спокійною, мовчазною, роботящою, любила Івана сильно-сильно й жила через город від сільбуду. Городом біжка-біжка, – от Іван і на роботі. І з роботи – так само. Пригрівся в них Іван. Прижився. Почали вже й дитинку чекати... І коли, бувало, під сто грам комусь із дядьків гавкнути заманеться, аби не мовчки: "Чи в тебе, Іване, не всі дома? Що ти в тій лякачці знайшов?", Іван відповідав завше однаково: "Те, чого немає в інших"... Господи, Твоя воля...

Настав свій час – народила Ярина ще одного сина. Найбільше радів шестирічний Іванко та обіцяв усім за свого малого брата Миколку руки-ноги поламати, якщо хтось образити його посміє. Сусіди маскували посмішки, як могли, та клялися всіма богами, що любитимуть Миколку й жалітимуть, а підросте – буде разом з Іваном усім за пастушка, ще й рубля зароблятиме.

...Так воно й вийшло. Хлопці виростали. Іван уже і в школу пішов, а Миколка більше в сусідів через обніжок отирався, в тітки Марфи. Бо вона завжди була вдома. На роботу не ходила через якусь хворобу й дітей своїх не мала через тую хворобу. Марфа полюбила Миколку, бо звався він так, як і її чоловік – Микола, колгоспний бригадир. Тому й днював, і ночував як не на полі, то на фермі або на тракторному стані. Приходив додому – Марфа вже спала. А йшов із дому – Марфа ще спала. До корови та свиней, індиків та іншої птиці Марфа дуже рано не вставала. Так ото й жили...

– Він мені, як син, – казала часто Марфа Ярині. Сумно-сумно так казала. Гладила Миколку по кучериках та не могла відвести од нього очей, наповнених позиченою радістю. А одного разу відважилась:

– Чуєш, Ярино? Віддай мені Миколку! Христом Богом прошу! Віддай!

– Віддати, кажеш?! – аж засичала Ярина. – Ось тобі на, дорогая сусідко!!! – натикала Марфі дуль спересердя, схопила в оберемок дитя й у хату мерщій! Ще й сіни за собою засунула. – Віддати каже!!! – обійняла, як чайка чаєнят своїх, міцно притиснула обох синочків: – Двійко вас у мене, але зайвого немає жодного!!! Нікому й нікого не віддам!!!

Двійко... Не знала тоді Ярина, що колись буде й трійко... А батьком третього сина, Василька, став... Марфин чоловік. Микола. Колгоспний бригадир. І ніхто в світі не взнав тої правди, як Марфа благала свого Миколу народити з Яриною дитину, – хлопчика манісінького і щоб на Миколку схожого. А потім, як Бог дасть, виплаче, вимолить Марфа в Ярини те дитя для себе... Забере собі... Буде й Марфі кого любити...

– І не витріщайся ні на кого з моїх дітей! І думати про них перестань!!! – виганяла часто зі свого подвір`я Ярина Марфу. – А то в інше село переїдемо! Подалі од тебе!

– Ярино, голубко! Не треба в інше село! Не переїжджайте! Христом Богом прошу! Я тільки звіддалік за дітьми назираю, щоб у шкоду ніяку не полізли, – виправдовувалася Марфа. Й знала вже достеменно: не віддасть Ярина Миколиного Василька. Не віддасть. – А якщо коржиком чи грушкою якесь дитинча пригощу, то що ж тут такого? Ми ж сусіди. Давай, голубко, й надалі – тихо-мирно. – А в голові снувалося одне й те ж: «Не віддасть».

Не віддала. «У мене їх трійко, та зайвого немає нікого», – сказала. І не віддала.

...А життя – як бистра вода. Й самі не зчулися, як повиростали сини-соколи. Порозліталися хто куди: Іван – аж за Урал, Микола – на Донбас, Василь – десь у Підмосков’ї. Обросли турботами, посадами, суєтою суєт. Та на кожен материн день народження, в серпні, все кидають і з’їжджаються з трьох кінців світу. Іван – із дружиною й двома дітьми: Яриною й Миколою, Микола – з дружиною й двома дітьми: Яриною й Іваном, Василь – із дружиною й двома дітьми: Яриною й Миколою. Галасом, піснями й сміхом наповнюється Яринина хата, подвір’я, город і навіть сінокіс, а за сінокосом – великий став... А соняшники споглядають за всіма ними з городу, кивають головами надобридень і ніби хочуть затримати літо...

Тетяна Сидоренко, з книги «Гопак на могилках»

Актуальні новини

Поросятко без довідки ветеринара несе небезпеку, або як влада зреагувала на критику ветеранів

on 16 листопада 2017

Минулої суботи і неділі на центральному ринку за участі представників правоохоронних органів, Держпродспоживслужби, лабораторії ветеринарної медицини та районного споживчого товариства...

Годуємо Європу?

on 09 листопада 2017

Експорт харчів та аграрної продукції до країн ЄС нинішнього року порівняно з минулим зріс на 39,8%, сягнувши 4,177 млрд. дол....

У «Престижі» відкриють промтоварний магазин

on 09 листопада 2017

На першому поверсі супермаркету «Престиж» тривають ремонтні роботи. Усі відділи, які працювали на першому поверсі, перенесено на другий. А шполяни...

Школи зобов’язали опублікувати фінансову звітність

on 09 листопада 2017

Школи зобов’язані опублікувати свою фінансову звітність за доходами і видатками до 1 грудня, повідомляє прес-служба Міністерства освіти і науки України.

Європа з’їла наші яйця!

on 09 листопада 2017

Чому різко підскочили ціни? Українці по своїх спорожнілих гаманцях відчули ріст агроекспорту.

Шполянську міськраду визнали порушником закону

on 02 листопада 2017

Виконавчий комітет Шполянської міської ради не провів конкурс на надання послуг з вивезення твердих побутових відходів у межах міста Шпола....

Депутат Богач відщипнув у кума земельку

on 02 листопада 2017

Нещодавно розповсюдилася інформація, що депутат об’єднаної територіальної громади, він же директор СТОВ «Маяк-Агро» (підприємство є складовою частиною СТОВ «ЛНЗ -Агро»)...

Copyright © Офіційний сайт газети «Шполянські Вісті». Всі права захищено. При використанні наших публікацій посилання на «Шполянські Вісті» обов’язкове.