­Поділіться новиною

Будь ласка, заповніть всі обов'язкові поля.
Я згоден з вашими правилами і умовами
Відправляючи цю форму, ви приймаєте нашу політику конфіденційності.
captcha
Перезавантажити
Поділитись новиною
Понеділок, 20 листопада 2017
-------------------------------
 
Ми на Facebook
 
<< < жовтня 2017 > >>
пн вт ср чт пт сб нд
            1
2 3 4 5 6 7 8
9 10 11 13 14 15
16 17 18 19 20 21 22
23 24 25 26 27 28 29
30 31          

Давно це було. Років сорок тому, якщо не більше. З'явився в їхній школі новий учитель з неліричним прізвищем Перець. Почав викладати фізкультуру, а потім ще й трудове навчання. І вони дружно, всім класом, відразу ж його незлюбили й нарекли ясним перцем. Чому й навіщо? Історія це замовчує.

Просто нарекли та й усе. Ця дражнівка, вони вирішили, дуже йому підходить: Перець був молодим, тільки після педучилища, кучерявим, усміхненим, бо ще не знав що на нього в цій школі чекає, і завше носив тільки світлий одяг. У Перця був світло-бежевий костюм, білий плащ, а взимку він обмотував шию білішим за сніг в'язаним величезним шарфом із двома зеленими смугами. "Мабуть, якась полюбовниця зв'язала", – одразу ж здогадалися вони, бо дружини в Перця на той час іще не було.

Їхній клас, на лихо для Перця, був дружним. Особливо, коли треба було десь і в чомусь порушити дисципліну. О! Тоді це був справжній колектив! Діяли злагоджено, без зайвих слів. Розуміли одне одного з напівслова, навіть із напівпогляду, наче керував ними в напади дитячого безуму віртуозний, але невидимий диригент.

І почали вони з Перця знущатися. Спочатку обережно, можна сказати, тактовно. Під час розминки на фізкультурі, десь хвилині на п'ятій-шостій, Перець обов'язково давав команду: "Гусячим кроком марш!". І треба було їм іти по периметру спортивного майданчика напівприсядки, – така ото вправа для зміцнення м'язів ніг. Вони ж дружно, всім класом, розвинули алергію на цю вправу, бо й попередній учитель фізкультури їм такого не загадував, і це справді було трохи виснажливо, – спортивний майданчик був розміром як невелике футбольне поле. Принаймні після уроків хлопці там у футбола ганяли...

І починалося:

– Ясний перець!..

– Ой, не дійдуууууу!..

– Командире, пристрееееель!

– Та ясний перець, вааааажко ж може!..

Перець покрикував для годиться:

– Припинити розмови!

А вони – ще дужче, аж навперебій:

– Ясний пееееерець!!!

Перець гнівався. Бачив, що ці шмаркачі з нього дражняться. Обіцяв покарати їх додатковими, ще важчими вправами. Він їх починав тихо ненавидіти. Чманіти починав од їхнього колективного дитячого садизму. Находила коса на камінь...

Після одного з таких уроків Перець написав на них, уявіть собі, доповідну, яку вони одразу ж назвали тєлєгою, й віддав директорові школи: "Це не клас, а справжній дурдом", – сказав при цьому. Краще б він цього не казав. Бо директор, сам того не бажаючи, став на їхній захист:

– Це найсильніший у школі клас. Там аж п'ять відмінників, а невстигаючого немає жодного. Якщо не вмієте тримати дисципліну на уроках, то... вчіться. Учитися, як відомо, ніколи не пізно, – і виразно подивився на Перця. Про те, що директорова донька навчалася в цьому класі, Перець тоді ще не знав.

Та делікатна колегіальна розмова чомусь відбулася в присутності піонервожатої Валюшки. А у Валюшки була двоюрідна сестра Танюшка. Й навчалася вона в цьому ж таки класі, названому дурдомом. Тож п'яти хвилин було достатньо, щоб інформація про цікаву розмову Перця з директором поширилася в їхньому класі та за його межами.

І що було робити? Кого шукати винним? Цього ніхто не знав. Зате з ясного перця вони продовжували знущатися ще винахідливіше, впевненіше й дружніше. На уроці трудового навчання, в шкільній майстерні, гул стояв несусвітній. Кожен із них придумував якусь свою фразу й повторював її протягом уроку сотні разів. "Завтра в клубі індійське кіно"... "У продмазі – свіжий хек"... "А в нас кури не несуться"... "Хтось дурний – і що із того"... "За мир у всьому світі – це значить за життя"... "Один сірий, другий білий – два веселих гусі"...

І ще вісімнадцять різних глибокомудрих філософем (у класі цих жертв масових абортів було двадцять четверо) органічно впліталися в хор зневаги й знущання над учителем. Поза очі він так їх і називав – жертви абортів. Тьотя Мотя, в якої він квартирував, працювала тех- робкою в школі, – по великому секрету сказала це Валюшці-піонервожатій. Ну, а в Валюшки ж – двоюрідна сестра Танюшка... Коротше кажучи, розпочався новий виток конфронтації...

Одного разу в Перця явно здали нерви, і він, розповідаючи про будову слюсарного станка, почав... заїкатися!!!

– Ле...ле...ле...

Вони остовпіли!.. Перець заїкається... Це ж яка радість!!!

– Лещата!!! – рявкнули вони хором.

Тепер вони знали його найслабше місце! І тільки туди його й битимуть! І кожного разу потім, довівши вчителя до щирого хвилювання, ("до білої гарячки", – урочисто пишалися самі перед собою своїми ж досягненнями), відверто насолоджувалися його заїканням, а він, наче той голий король, викритий, починав заїкатися ще більше. (Хоча люби, Боже, правду, той кимось вигаданий голий король все ж таки не заїкався). Перця вони розкусили повністю. Слабак. Плаксій. Ясний перець.

...Діло було пізньої осені. Тьотя Мотя почала протоплювати грубу в хаті. А дровець нарубаних – як кіт наплакав. Сусід попиляв цілого береста, який ще влітку ріс за хатою, на кругляки своєю бензопилкою – і все. А їх же треба було поколоти на поліна, а тії поліна – на тонші полінця, для розпалу. Тьотя Мотя попросила квартиранта свого, ясного перця, нарубати дров. Так, щоб на всю зиму. Перець відмовився від неінтелігентної роботи. Сказав, що спина болить. Ні, ну ви подумайте! У Перця спина болить! А в тьоті Моті що? Не болить? Розсердилася вона на ясного перця до краю! Вигукнула в святому гніві:

– Ну тоді збирай свої манатки й іди геть з моєї хати!!! Щоб і духу твого тут не було!!!

А там тих манатків – і збирати було нічого. Пошарпаний чемоданчик і рюкзак брезентовий. Що в тому рюкзаку Перець ховав, – тьотя Мотя так і не дізналася, хоча страх як хотілось! Так і пішов ясний перець з її хати з нерозгаданою таємницею.

Перець пішов у шкільну майстерню, де відбував уроки трудового навчання. Один із кутків майстерні облаштував собі під власний простір: на двоє перевернутих відер поклав широку дошку, яку заслав тим, що під руку потрапило. То було його ліжко. Там він почав жити.

Зима наступала з усіх фронтів. У майстерні стояв холод собачий, – вона зроду не опалювалась. У ній навіть маленької грубки не було. А якби й була, то де б Перець узяв дров чи брикету? Пішов він тоді в сільмаг і купив аж за шість рублів (!!!) електрообігрівач "Огоньок". Отой "Огоньок" за шість рублів і змінив Перцеве життя повністю й безповоротно.

...Сталося те, що сталося. Коротке замикання, – казали одні. "Огоньок" перегрівся, – твердили інші. А ще ротатіші достеменно знали, що "Огоньок" перевернувся на якусь ганчірку, бо Перець тої ночі прийшов у свою обитель напідпитку та й перечепився за "Огоньок". Та й ліг спати. Та й одразу заснув... А майстерня й загорілась.

Майстерня згоріла дотла, тобто до фундаменту. Вранці все село це побачило. Дві пожежні машини, які ще вночі хтось викликав, так і стояли без діла: пожежу від електрозамикання водою не гасять. Пожежники ходили навколо фундаменту, лузали соняхи, пересміювалися між собою. Учні сходились до школи, але по своїх класах так і не розходились: на пожарищі ж цікавіше. Один із пожежників підфутболив з-під снігу недогорілий брезентовий рюкзак. Із нього випала якась уціліла книжка.

– Ти диви, – сказав іншому. – Згоріло все. Одна Біблія не згоріла.., – ще й потрусив тим недогарком. Із нього на сніг посипалося чорнотиння від якихось інших книжок...

Згоріло все... Одна Біблія лишилась... На ту розкриту Біблію, що лежала на брудному снігу, мов чиясь розхристана душа, як на чудо з чудес, підходили дивитися всі, кому було не лінь. Біблія! Найзабороненіша тоді книжка! І Перець, виходить, її читав?!? А де ж він сам? Чи хоч не згорів?

– Та не згорів.., – заспокоїли народ пожежники. – Устиг вискочити в одних трусах... Трохи попечений. "Швидка" забрала.

Їхній клас радів тихою садистською радістю! Уроків трудового навчання й фізкультури не буде!!! Майстерня пішла прахом!!! Та ще й Перець не згорів. Хіба вони що? Вороги йому? Нехай поправляється!

– А давайте сьогодні всім класом ні на які вроки не підем, а до Перця підем! Провідаєм! – кинув хтось ідею. Та ця ідея не знайшла масової підтримки й продуктивного втілення. Бо директор оголосив:

– Розходимося в свої класи. Життя продовжується.

Ясний перець!!!

Вони, ті, хто в Перцевій інтерпретації були жертвами масових абортів, радувалися недовго. Через два тижні райвно прислало їм нового вчителя, Миколу Марковича, синонімічно кажучи, – Дракона. Так вони його колективно охрестили, але називали – тільки за кілометр або й за два від школи. Що він із ними тоді зробив, і як це йому вдалося – так ніхто й не зрозумів. Просто, зайшовши перший раз до них у клас та зробивши для годиться перекличку, простреливши кожного своїм рентгенівським поглядом, холодним, колючим, через блискучі окуляри, наче взяв і загіпнотизував їх, мовчки давши їм установку: "Я вас бачу наскрізь із усіма вашими тельбухами". Дисципліну тримати йому ніколи не доводилось. Не було такої потреби. Чи він тоді їх справді загіпнотизував? Вони стали, як шовкові... Як покірні безсловесні ягнята... Як тихе літо... Уявляєте? Вони – ті ж самі, але зовсім інші! Нікому і в голову не могло стукнути щось учверити! Бо Дракона вони просто полюбили! З його рентгенівським поглядом через блискучі окуляри, з його металом у тихому голосі...Та ще й став він їхнім класним керівником! Вони пишалися своїм Драконом! Ревнували його до інших класів. І навіть до його рідних дітей з дружиною, коли він їх запросив одного разу додому на свій день народження. Жінка його наготувала їм вареників дві макітерки: з картоплею, сиром і капустою! А вони запихалися ними й навперебій хвалили тії вареники, й казали, що зроду таких не їли! Отакий був Дракон!

А що ж Перець? Він їм був уже нецікавий. Через десяті вуха вони чули, що лікувався він довго, більше місяця. Бо не тільки опіки після тої пожежі, казали, лікував, а ще й нерви. Ну, то так, люди балакали... Треба ж людям про щось погомоніти... А ще теревенили, що завідувач райвно – старий контужений ветеран-фронтовик – обіцяв у тюрму його посадити за спалену майстерню. Так, кажуть, і репетував на Перця в своєму кабінеті: "Біблію, значить, читаєш!!?? Я згною тебе в тюрязі!!!" А Перець йому начебто злякано відповідав: "Я хотів музей у школі створити... Збирав старовинні книги й експонати...". А що там далі було – ніхто нічого не знає...

Так отож. Життя брало своє. Жертви масових абортів повиростали ким попало: вчителями, інженерами, прокурорами, медсестрами й лікарями, водіями, співаками, якимись вченими доцентами, журналістами... А одна – навіть письменницею. Хай Бог милує! Чого тільки в світі не буває! І з'їхалися вони з усіх усюд на сорокаліття після закінчення найріднішої школи, щоб і на людей подивитися, й себе показать. Гуляли по-чесному, – два дні підряд. І в ресторані гуляли, й на сільський став купатися їздили, а тоді ще – і в лісі, і в полі, й на лузі фотосесію робили... А "під завісу" в рідну школу завернули. Точніше кажучи, – на її подвір'я. Старої школи вже давно не було. На її місці красувалася нова – світла, сучасна та й та замкнена. Походили-побродили по подвір'ю. Їхнього там не було нічого...

– А вже всі забули, як ми тут колись ясного перця гнобили? Чи ще хтось пам'ятає? – прозвучало чиєсь питання.

Зависла колективна тиша. Усі слухали шум кленового листя над головами й раптом здивовано помітили, що ті клени ростуть на місці старої згорілої майстерні... Пауза затягувалась...

– Давайте краще вип'єм.., – хтось інший, аж занадто по-старечому крякнувши, підкинув конструктивну ідею.

– А хіба ще є? Наливай...

На тому місці вони домовилися: найостанніший із їхнього класу живий поставить у церкві велику свічку за упокій усіх, хто вже Там. І за однокласників, і за вчителів.

...А живий про живе й думає навіть у немилосердних обіймах часу.... Ота з їхнього класу, що стала відомою письменницею, підтвердила запит дружби в Фейсбуці якійсь іншій відомій письменниці – Ользі Перець-Малиновській. Спочатку привабило її прізвище – таке кумедне, стуктуроване на контрасті двох смакових відчуттів. А потім і самі її вірші – настроєві, трохи наївні й не зовсім досконалі. Та досконалість, як відомо, – відносна категорія. Зав'язалася переписка. Якесь десяте чуття підказувало: із цією Перець-Малиновською бажано ближче познайомитись. І що ви думаєте? Вони зустрілися наживо на міжнародному арт-фестивалі, де було все, в тім числі й виступи сучасних літературних класиків, і презентації їхніх творів. І квіти були, й музика звучала, і під дзенькіт келихів із шампанським одна письменниця запитала іншу:

– Вашого батька звати Павло Федорович?

– Так! – здивуванню Перець-Малиновської не було меж. – А звідки ви знали мого батька?

– Ви дієслово "знати" вжили в минулому часі...

– Так... Три роки тому батька не стало...

...Земля кругла.

...Вони усамітнилися в найдальшому куточку зали, в якій відбувалися перформанси, презентації, автограф-сесії й слеми, і говорили, говорили... В Ольги є менший брат, рідний син Перця, а вона – його прийомна донька (але чомусь дуже схожа на нього!!!).

– Наш батько був усім батькам батько. Як він нас усіх любив... Як він дбав про нас... Це була золота людина... Будь-хто в селі, з якого я родом, це скаже... І були ми за ним – як у Бога за пазухою. На мій випускний продав мотоцикла й купив мені святкове плаття. А на здачу – випустив мою першу збірку віршів. У дев'ятнадцять років я вже мала першу книжку! Це він мене благословив писати...

Одна письменниця говорила, інша її слухала й раділа ізсередини: Перця любили й Перець любив. Це найголовніше.

– Тато все життя пропрацював у школі-інтернаті вихователем і логопедом. ("Вилікував, отже, своє заїкання", – ще раз потішилась та, що слухала). А який він музей у селі створив!.. Ви б знали!.. Колись приїдете – я Вам обов'язково влаштую екскурсію. Все покину й приїду з Києва, покажу Вам усю красу своєї великої малої батьківщини і в музей відведу обов'язково. Це, як казав мій тато, – присвята людській пам'яті. Є музей – є пам'ять... Ой! А як він переживав, коли розпався мій перший шлюб!.. Навіть плакав... Я й не здогадувалася до того, що мій тато плакати вміє... А коли я аж через п'ятнадцять років вийшла заміж удруге, тато радий був, як дитина! А коли ще й маленький синочок мій на світ з'явився, – тато ощасливився й мене ніби запрограмував: "Щоб завжди була щасливою!". Малому нашому зараз чотири рочки!.. Така потіха!.. А старшому синові – вже за двадцять. Уже не сам.., – довірила сімейну таємницю. – А давайте дружити конкретніше! У мене є свій письменницький портал. Надішліть мені хоч кілька своїх творів – і я їх виставлю! Хай люди читають!

Ясний перець! Яка ж тільки Земля кругла!..

Одна письменниця виставила твори іншої письменниці на своєму порталі. А потім ота інша довго думала: як же віддячити Перцевій доньці? Й нічого кращого не придумала, як написати пристойну рецензію на її поетичну збірку "Осіння рапсодія". Рецензію взяло до уваги компетентне журі одного престижного літературного конкурсу, й Ольга Перець-Малиновська лавреаткою стала, зайнявши хоч і не перше, але почесне третє місце в тому конкурсі...

Ясний перець! То було, мабуть, відкупне. Від імені всього їхнього класу. Ото, мабуть, воно й було...

...А життя ж таки – цікава штука, ясний перець!..

Тетяна Сидоренко,  з книги «Гопак на  могилках»

Актуальні новини

Поросятко без довідки ветеринара несе небезпеку, або як влада зреагувала на критику ветеранів

on 16 листопада 2017

Минулої суботи і неділі на центральному ринку за участі представників правоохоронних органів, Держпродспоживслужби, лабораторії ветеринарної медицини та районного споживчого товариства...

Годуємо Європу?

on 09 листопада 2017

Експорт харчів та аграрної продукції до країн ЄС нинішнього року порівняно з минулим зріс на 39,8%, сягнувши 4,177 млрд. дол....

У «Престижі» відкриють промтоварний магазин

on 09 листопада 2017

На першому поверсі супермаркету «Престиж» тривають ремонтні роботи. Усі відділи, які працювали на першому поверсі, перенесено на другий. А шполяни...

Школи зобов’язали опублікувати фінансову звітність

on 09 листопада 2017

Школи зобов’язані опублікувати свою фінансову звітність за доходами і видатками до 1 грудня, повідомляє прес-служба Міністерства освіти і науки України.

Європа з’їла наші яйця!

on 09 листопада 2017

Чому різко підскочили ціни? Українці по своїх спорожнілих гаманцях відчули ріст агроекспорту.

Шполянську міськраду визнали порушником закону

on 02 листопада 2017

Виконавчий комітет Шполянської міської ради не провів конкурс на надання послуг з вивезення твердих побутових відходів у межах міста Шпола....

Депутат Богач відщипнув у кума земельку

on 02 листопада 2017

Нещодавно розповсюдилася інформація, що депутат об’єднаної територіальної громади, він же директор СТОВ «Маяк-Агро» (підприємство є складовою частиною СТОВ «ЛНЗ -Агро»)...

Copyright © Офіційний сайт газети «Шполянські Вісті». Всі права захищено. При використанні наших публікацій посилання на «Шполянські Вісті» обов’язкове.